Але і панна Маринця с^годня завзялася на Максименка.
— Ну,— сказала вона, наливаючи єму пива,— а коли б вас так яка файна панна попросила, щоби ви перебралися по-панськи, то ви би єї не послухали?
І притім вона так цікаво подивилася на питомця, що він сам не знав, що з ним діється" Одно лише розумів, що вона дуже гарна дівчина і що єму було би приємно, коли б він їй сподобався. Він не відповів нічого, тілько подивився, як муляр, відложивши гармонію, кріпко обняв свою наречену — і засміявся так, Мов жеребець заіржав на толоці. Потім, уже троха підохочений алькоголем, він приніс із своєї кімнати скрипку і заграв такої "гуцулочки", що Маринця почала в руки плескати, а муляр майже насилу вляв у него склянку пива, бо не хотів пити.
Що з ним далі діялося, він сам уже добре не розбирав; знав тілько, що єму було дуже весело, співав і грав для панни Маринці все, що знав: пив, не питаючи скілько, і говорив так багато, що муляр, на доказ свого признання для него, запив з ним братерство, а панна Маринця зовсім забула, що перед нею сидить "мужик". Одним словом, забавився перший раз у своїм житті з панною і був би єї навіть поцілував, але вона не допустила до того. Занадто незручно брався до того...
На другий день він був дуже смутний. Ще ніколи в житті не боліла єго так голова, як того дня. Він пішов, як звичайно, до школи, але вже по першій годині побачив, що не всидить дальше. Проте переміг себе і лишився на математику. На своє лихо остався, бо професор викликав єго,— і він сегодня дістав таку двійку, що цілий клас разом з професором чуду-валися. На третю годину він уже не лишився, лише пішов додому, такий знівечений на душі і тілі, як ніколи в житті.
Поклався в ліжко і спав як убитий майже до вечора; увечір походив трохи і знову поклався, спав аж до рана і тілько рано почув, що єму легше.
Тепер, коли вже у голові так не гуділо, він почув не раз, що серце болить єго за панною Маринцею. Вона обіцяла прийти завтра, тим часом він уже сегодня хотів би єї бачити, хотів би їй подобатися і, може би, й сподобався, коли б не сердак.
Він почав себе оглядати і нараз побачив, що справді у сій ноші він не може подобатися жодній панні. Такий сердак — простий, грубий, такі портиниці, вузькі, як ковбаса, така сорочка, що груди видно, без порядного ковніра, без краватки— мужик, та й годі! А він же справді за два роки вже буде учителем, значить — паном, а не мужиком. І при-йдеться єму оженитися не з мужичкою, тілько з панною... Через сю ношу він навіть не може ніколи забавитися. Ніхто не дивиться на се, що він добрий ученик і порядний чоловік; кождий судить по сердаку. Чи не пора би вже єго скинути?..
По обіді пішов Максименко із своєю господинею в місто і купив собі панський одяг. Приніс єго додому, поклав на ліжко, скинув із себе сердак і задумався.
— Чим ти, сердаче-небораче, провинився, що нараз і я тебе вирікаюся? — сказав він вголос до своїх хатніх товаришів, і се було остатнє прощання з сердаком.
Товариші стали єго просити, щоби перебрався; забаг-лося їм бачити, як буде виглядати. Микола почав перебиратися. По кількох минутах став мов не тим самим чоловіком.
— Вас би тепер і рідна мама не пізнала,— замітив молодий товариш.
— Ви в тих річах ще вищі, як у сердаку,— сказав другий. Надійшла господиня.
— Дуже вам до лиця. Ви тепер цілий пан. Максименко оглядав себе, як пава, і щораз більше
освоювався з иепривичним одягом. Уже був певний, що панні Маринці подобається. Зробив те, що вона хотіла... Для нікого був би сего не зробив, а ї послухав...
Се була єго перша любов. Заплатив за ню сердаком. Добре, що не чимсь дорожчим...
А сердак пішов на село.