Серафіта

Сторінка 23 з 33

Оноре де Бальзак

Чи він знищить його якогось дня, а чи ніколи не знищить його — те й те є фатальним кінцем для властивостей, без яких він не зміг би існувати. Чи світ — це своєрідне випробування, минуща форма, яка неодмінно зазнає руйнування? Чи Бог не буде непослідовний і безпорадний? Непослідовний: чи не повинен би він бачити наслідки, перш ніж проводити свій дослід, і чому він не поспішає нищити те, що колись він знищить? Безпорадний: чи варто було йому створювати недосконалий світ? Якщо недосконале створіння заперечує властивості, якими людина наділяє Бога, то погляньмо на це питання інакше: припустімо, що маємо справу з досконалим створінням. Ця ідея перебуває в цілковитій гармонії з ідеєю про надзвичайно розумного Бога, який не мав би ні в чому помилятися; але звідки тоді береться занепад, звідки береться відродження? Тож чи й справді досконалий світ незнищенний, а його форми ніколи не загинуть; невже світ не рухається ні вперед, ні назад, а кружляє по вічному колу, з якого він ніколи не зійде? Отже, тоді Бог залежатиме від свого створіння, а воно ж так само вічне, як і він сам: це примушує згадати одну з теорем, найбільш спрямованих проти Бога. Недосконалому світу властивий рух, розвиток, а досконалому — статичність. Якщо неможливо припустити прогресуючого Бога, не знаючи повних наслідків його творення, то чи існує статичний Бог, чи це не є тріумфом матерії, чи це не є найбільшим з усіх заперечень? При першому припущенні Бог занепадає через свою слабкість; при другому він занепадає через могуття своєї інертності. Отже, якщо будь-який розум доброї волі, пізнаючи й сприймаючи світи, стане припускати, що матерія сучасна Богові, то це означало б, що він заперечував би Бога. Змушені вибирати, щоб керувати народами, одну з цих двох сторін проблеми, цілі покоління великих мислителів вибрали саме цю. Звідси й догма про два принципи магізму, що прийшов з Азії до Європи у вигляді сатани, який поборює вічного отця. Але чи ця релігійна формула й незчисленні обоготворення, що випливають з цього, не є злочином образи божественної величі? Яким іншим ім’ям назвати віру, що уособлює Бога злом, яке вічно тлумачиться під кутом зору його всемогутнього розуму, але робиться це без будь-якого успіху? Ваша статичність доводить, що таким чином розставлені дві сили взаємно гасять одна одну.

Розглянемо інший бік проблеми. Тільки Бог єдиний існував раніше матерії.

Не будемо знову звертатися до попередніх аргументів, що підтверджують поділ вічності на два часи — час ніким не створений і час створений. Облишмо й питання про рух чи непорушність світів, задовольнімося невіддільними від цієї другої теми труднощами. Якщо Бог існував раніше сам, то світ створений ним, отже матерія походить від його сутності. І не тільки матерія! І всі інші форми є тією пеленою, за якою ховається Господній дух. Але тоді Світ вічний, тоді Світ — Бог! Чи це твердження не є ще більш фатальним, ніж попереднє, згідно з яким людський розум наділив Бога такими великими властивостями? Тож чи пояснимий теперішній стан матерії, яку створив Бог і яка завжди лишається тісно пов’язаною з ним! Як можна повірити, що Всевишній, надзвичайно добрий по своїй суті й за своїм покликанням, створив речі, які не схожі на нього, і що сам він не в усьому й не скрізь схожий сам на себе? Тож чи знаходив він у собі погані часточки, що їх одного дня позбувся? Це здогад не такий уже образливий, смішний чи навіть жахливий. Бог повинен бути один, він не може поділятися, не відмовляючись від найважливішого свого стану. Отже, чи можливо уявити собі якусь часточку Бога, яка б не була Богом? Це припущення видалося римській церкві настільки злочинним, що вона ухвалила статтю про сутність віри в найменших часточках святого причастя. Як тоді можна припустити існування всемогутнього розуму, який не домагається перемоги? Як можна наділяти ним природу, не сподіваючись на прийдешню перемогу? І ця природа шукає, поєднує, перетворює, помирає й відроджується; вона рухається ще більше, коли творить; вона страждає, стогне, вироджується, коїть лихо, помиляється, самознищується й знову виникає? Як виправдати майже цілковите незнання Божого принципу? Чому у світі володарює смерть? Чому геній зла, цей цар землі, був породжений украй добрим по своїй суті й за своїм покликанням Богом, який мав би створити лише те, що є в злагоді з ним самим? Та якщо від цього невблаганного наслідку, який передусім веде нас до абсурду, ми перейдемо до деталей, то який кінець ми визначимо світові? Якщо все є Богом, усе є водночас причиною й наслідком, або радше не існує ні причини, ні наслідку, то все є єдиним, як Бог, і ви ніколи не побачите ні початку, ні кінця. Чи справжнім кінцем було б перетворення матерії, яка витончується? Чи якоюсь мірою це не було б дитячою грою, коли матерія, створена Богом, поверталася б до нього ж? Чому він ставав би грубим? У якій формі Бог є найбільше Богом? Хто більше має слушність — Матерія чи Дух, коли жодна з двох форм не здатна помилятись? Хто може впізнати Бога в цій вічній зміні, в якій він сам себе ділить на дві природи, одна з яких не знає нічогісінько, а друга знає геть усе? Уявляєте собі Бога, що бавиться сам собою у вигляді людини, глумлячись з власних зусиль, помираючи в п’ятницю й воскресаючи в неділю, переносячи цей жарт зі століття в століття, знаючи, коли настане цьому кінець і нічогісінько не кажучи собі, створінню, про те, що робить він. Творець? Бог з попереднього припущення, цей такий безпорадний через свою кволість Бог, здається імовірнішим, ніж той такий безглуздо насмішкуватий Бог, який сам себе вколошкує в присутності двох частин людства. Хоч яким кумедним здається цей високий вияв другого боку проблеми, його охоче прийняла половина людського роду з числа тих народів, які створили собі веселі міфології. Ці закохані народи були послідовні: в них усе було Богом, навіть страх і їхнє боягузтво, навіть злочин і їхні вакханалії. Схвалюючи пантеїзм, цю релігію деяких великих людських геніїв, важко сказати, на чиєму боці правда. На боці дикуна, вільного в пустелі, вдягненого в свою наготу, величавого й завжди праведного в своїх діяннях, хоч би якими вони були, дикуна, який слухає сонце й розмовляє з морем? Чи, може, вона на боці цивілізованої людини, яка нівечить і нищить природу, виготовляючи для себе рушницю, використовує свій розум задля того, щоб наблизити час власної смерті й викликати в себе всілякі недуги заради своїх утіх? Коли по якомусь кутку планети пройшлися граблі чуми або леміш війни, коли там пронісся геній спустошення, все стерши на своєму шляху, то хто мав слушність — дикун з Нубії чи патриції з Фів? Ваші сумніви спускаються згори вниз, вони охоплюють геть усе на світі. Якщо фізичний світ здається непоясненним, то духовний світ ще більше свідчить проти Бога. Тож де тоді поступ? Якщо все йде так чудово, то чому ми помираємо дітьми? Принаймні, чому нації не існують вічно? А чи світ, який пішов від Бога й зберігається в Богові, сталий? Живемо ми лише раз? Чи, може, ми існуємо вічно? Якщо ж ми живемо лише раз, підштовхувані рухом Всесвіту, таємниці якого знати нам не дано, то діймо за власним розсудом! Якщо ж ми вічні, то змирімося з усім як є! Чи створіння винне, що воно переходить з одного стану в інший? Якщо воно грішить у хвилину великого перетворення, то чи воно буде покаране, коли стане жертвою? Чого варта Божа доброта, якщо вона не одразу ж переносить нас у щасливі місця? Звісно, якщо вона існує. Чого варта Божа прозірливість, якщо Господь не знає наслідків випробувань, яким він нас піддасть? Що являє собою альтернатива, яку пропонують людині всі релігії, піти кипіти у вічному казані або прогулюватися в білій сорочці з пером у руці й з ореолом довкола голови? Чи й справді ця язичницька вигадка є останнім словом якогось Бога? А втім, який великодушний розум не вважає негідним людини й Бога корисливу чесноту, яка припускає вічне існування втіх, що їх обіцяють усі релігії кожному, хто впродовж якогось часу дотримується дивних, часто неприродних умов? Чи не було б смішно наділяти людину буйними почуттями й відмовляти їй у втісі? Втім, до чого ці нікчемні заперечення, коли Добро й Зло однаковою мірою анульовані? Чи взагалі існує Зло? Якщо речовина в усіх своїх формах — Бог, то й Зло — Бог. Здатність міркувати, так само як і здатність відчувати дарована людині, щоб ними послуговуватися, ніщо так не дає розгрішення їй, як її пошуки сенсу в своїх болях і намагання зазирнути в майбутнє; якщо ці умовиводи виявляться прямолінійними й незаперечними, то скільки виникне неясності! Отже, в цьому світі нема нічого сталого: ніщо в ньому не рухається вперед і ніщо не зупиняється, все змінюється й ніщо не руйнується, все, відновившись, з’являється знову, а що ви не бачите якогось кінця, то ви не можете уявити собі знищення бодай крихточки матерії: вона може переходити з одного виду в інший, але не може зникати. Якщо сліпа сила дає виграш атеїстові, то сила розуму непояснима, бо вона йде від Бога, тож чи вона повинна наштовхуватися на перешкоди й чи її перемога має бути негайною ж? Де Бог? Якщо живі не бачать Бога, то чи мертві знайдуть його? Руйнуйтеся, ідолопоклонства й релігії! Падайте, надто слабкі ключі до всіх соціальних склепінь, які не затримали ні занепаду, ні загибелі, ні забуття всіх колишніх націй, хоч би на яких міцних засадах вони стояли! Падайте моралі й правосуддя! Наші гріхи чисто відносні, вони просто божественні діяння, мета яких нам невідома! Все є Богом! Або ми є Богом, або ж Бога немає взагалі! Ти, дитино століття, кожен рік якого поклав на твоє чоло паморозь зневіри, — вельми літня людина! Ось такий короткий висновок твоїх наук і довгих роздумів! Любий пане Бекер, ви поклали голову на подушку Сумніву, знайшовши в цьому вчинку найзручніше з усіх можливих рішень, тож ви вчинили так, як чинить більшість людей, міркуючи: "Не думаймо більше про цю проблему, коли Бог не простив нам того, що ми вдалися до алгебраїчного способу розв’язати її, в той час, як він подарував нам велику можливість перенестися із Землі на зорі". Чи не так ви думаєте? Невже я не вгадала? Мабуть, навпаки, я цілком точно вловила ваші думки? Візьмімо догму про два принципи, цей антагонізм, згідно з яким Бог гине, хоч, будучи всесильним, утішається своєю боротьбою; або ж візьмімо абсурдний пантеїзм, згідно з яким усе є Богом, самого Бога більше немає; з цих двох джерел витікають релігії, що їх широко сповідують на Землі, але вони однаково небезпечні. Ось так кинувши між нас сокиру з подвійно гострим лезом, ви відрубуєте голову тому сивому старому, якого самі посадовили на трон на намальованих хмарах. Тепер дайте мені цю сокиру! Пан Бекер і Вільфрід з деяким страхом подивилися на дівчину.