Де на соломі у шпиталю.
Перші рядки мені були близькі тридцять років тому, останні два… Втім, мені все одно, як я помру. Життя мені завжди видавалося несправедливо довгим.
Зненацька я усвідомлюю, що Олександер вчився у Львові, в політехніці, як і той юний Леонтович з Урожа, якого теж завело кохання, що вони могли бути ровесниками, і знати один одного. Отже, у мене є шанс дізнатися ще щось, якщо я піду в Музей політехніки, подивлюсь списки студентів. Як же мені таке раніше не спало на думку?
Соколів
А тепер я розповім про мертве місто Соколів. Ніхто про нього не знає, і сама я довідалась про цю трагедію цілком випадково. Трагічні події, особистості завжди залишають подряпину в моїй пам’яті. Я була в Стрию, в аграрному коледжі, де аж три музеї, дуже славне місце, і викладач показала мені світлину, чорно-білу: "А на цьому полі колись стояло місто, яке зникло в Другу світову війну. Тепер там все розорали і стоїть лише фігура Матері Божої, єдине, що залишилось від міста Соколів".
Ця репліка і стала моєю подряпиною. Я знала, що Соколів від Стрия розташований за 17 км, але знайти його на карті — вже не знайдеш. Кілька років я намагалась щось дізнатися про історію Соколіва — ніде нічого. Хто його знищив, чому — теж ніхто не знав. Я вже думала поїхати у Стрийський краєзнавчий музей, коли згадала раптом письменника Володимира Кепича і написала йому. Невдовзі він надіслав мені вирізки з районної газети — статтю Романа Пастуха. Власне, то було єдине джерело інформації.
Соколів заснував 1511 року підсуддя зі Львова Ян Дідушицький, і весь цей час місто належало цій родині, представники якої відомі тепер як колекціонери й меценати. Останній власник Соколіва Станіслав Дідушицький покинув місто з дружиною і чотирма дітьми у серпні 1939 року. Він втратив величезне квітуче господарство: рибні стави, трояндові плантації, сади і стайні, повні худоби. За чотири роки там стала пустеля. З 770 мешканців, серед яких було 230 євреїв, 10 німців, а решта — поляки, не залишилось нікого. Більшість із них були вбиті.
Пізно восени я зважилась туди поїхати, хоч то не так просто, бо Кепич не зумів мені пояснити все як слід. Автобусів до Великих Дідушич повно, а там рукою подати до Соколіва. Я була з приятелькою. Ми сіли на автостанції, що за містом, в автобус, нас висадили на трасі, і все одно довелося йти добрий шмат. Якась рівнина, місточки, під якими текла річка, жодних ставів. Вбога руда і тоскна рівнина. Десь на обрії пасли худобу. Ми самі здогадалися, де був Соколів, по рештках фундаменту, це мала бути школа. У статті писалось, що Соколів тягнувся у вигляді довгої вулиці. По один бік були будинки поляків (муровані), по інший — дерев’яні хатки євреїв. Власне, всі вони обслуговували маєток і заклади містечка. Українців тут не мешкало зовсім. Але їх було повно в довколишніх селах. Війна розв’язала руки ненависті, як класовій, так і національній. Енкаведисти знищили урядовців, німці знищили євреїв, а партизани, як польські, так і українські, донищили решту. За вбивство поляка знищували українця, за вбивство українця — поляка. Тут не було правих і кривих, то була ганебна війна між сусідами, кривава помста, яку ніхто не міг зупинити, доки не було спалено саме місто. Я розуміла, що ніхто з місцевих мешканців в Малих та Великих Дідушичах не стане мені щось розповідати. Такі речі не розповідають чужим людям, а ще тим, хто може про них написати.
Біля дороги стояла соколівська Мадонна, розмальована, в зеленому плащі, з дитям на одній руці. Другої не було. Над нею — накривка від дощу, штучні квіти біля ніг і догорілі лампадки. Недавно був поминальний день — 1 листопада. От і все. Що далі? Накрапав дощ, потім знову визирнуло жовтувате сонце. Я раптом згадала, що у Соколові був цвинтар, навряд чи його зруйнували, бо цвинтар за містом. Ми побачили дідуся, що пас корову, і він сказав, що польський цвинтар по дорозі на Великі Дідушичі зліва, і є ще єврейський цвинтар перед самим селом.
Ми пішли дорогою до села, обсадженої деревами і просто захисною смугою кущів, і напевно б проминули цвинтар, якби не шукали його. Правду кажучи, я не думала, що в Галичині можуть бути такі цвинтарі. То не можна передати словами: дикі хащі, поламані хрести і сліди мародерства. Що вони могли знайти в тих могилах: золоті обручки, золоті зуби? Мені розповідали, як у Рудках в розритих могилах розстріляних євреїв місцеві жителі шукали золото. Тут теж шукали, навіть не позасипали ями. В деяких місцях продертися крізь хащі взагалі було неможливо: терен і шипшина, вже без листя, утворювали густу сітку, і можна було взагалі провалитися в яму й зламати ногу. Написи майже стерлися. Прості дерев’яні хрести, напевно, то були останні мешканці Соколіва, жертви помсти. Вже без написів, майже струхлявілі. Якщо за цим цвинтарем не доглядають нащадки соколівців з Польщі, можливо, вже й немає нікого. Або їм досі страшно приїжджати сюди, а раптом їм теж помстяться?
Ми вирішили йти до села і вертатись вже звідти до Стрия. Сіли перепочити край якоїсь канави, і тут з’явилася дівчинка років десяти, такий собі добрий янгол, що не мав куди себе подіти після школи. Вона розповіла нам цікаву історію про фігуру Божої Матері. Та стояла раніше на цвинтарі, впала, чи її звалили, і одна рука відбилася. Якийсь чоловік забрав ту руку до хати, і з того часу дуже розбагатів. Я подумала, що мало би статися навпаки, а виявляється, права рука Божої Матері — талісман.
— А де зараз ця рука? — спитали ми.
Дівчинка не знала.
Вона показала нам місце, де був єврейський цвинтар. Плити всі розікрали, там росла довга жовта трава і з жовтої глини проглядав край одного поваленого надгробка. Цвинтар мав бути більший, але від нього залишилась лише невелика овальна латка, а далі були городи. Дівчинка ще сказала, що у них все село працює в Чехії.
Це було помітно. Вздовж вулиці тягнувся десяток однаковісіньких кам’яниць з охайними альпійськими гірками і гномиками. Це виглядало просто комічно. Скидалось на те, що в будинках ніхто не мешкає. Вони просто стоять, як потьомкінські декорації, і порожні всередині. Чоловіки на заробітках, а працюють вони на будовах, і потім ще собі будують такі одоробла, як ось ці, а після п’ятдесяти вмирають від інфаркту. Життя без змісту, яке нібито живеться для дітей, а насправді для сусідів і земляків. Може, це краще, ніж пиячити і вмирати під тином, але та сама порожнеча. При зустрічах — розмови, хто скільки заробив, куди витратив гроші. І маленькі діти, які ростуть без батька і знають лиш одне: тато купить. З них виростають завсідники барів і в них нещасливі сім’ї, і надто часто вони розбиваються на дорогих машинах, якими батьки відкупилися від власних дітей. Батьки підсіли на наркотик грошей, підсадили на нього і дітей. Вони вже не можуть жити в Україні. Колись по селах була "Просвіта", гуртки, священик був вчителем і порадником, ніхто не крав, за пияцтво судили дуже суворо, як і за розпусту. Тепер старовинна церква в Дідушичах вкрита вагонкою. Вона дуже велика, однак тепер, як сказала та дівчинка, це лише цвинтарна церква, а за нею будують нову, ще більшу. Ми стояли на зупинці, чекали автобус. І дивилися на цвинтар, чистенький, весь у штучних квітах, все як має бути. Але після тих двох цвинтарів уся ця "краса" викликала в мене лише огиду. Все це була фальш і показуха, а можливо, підсвідома частина великої помсти. Хоча не мені судити, я не жила в ті часи. Не мою хату спалили, і не мого батька закатували лише тому, що він був українцем чи поляком.