Ми так довго блукали, Томек читав і перекладав ті написи на івриті, які чітко виділялись, ми то сходились, то розходились і врешті дійшли до XX ст., яке закінчилось для євреїв 30-ми роками. Де поховані жертви Голокосту, ми не знали. Для цього треба було когось спитати.
Додому ми їхали якимось дивним автобусом, що об’їжджав глухі села; падав дощ. Я нарвала оберемок полину і в мене пекли очі й свербіло в носі. Золота гора… Я часто згадую її і хочу до неї повернутись, щоб просто посидіти в траві й ні про що не думати. Вона притягує мене до себе як територія свободи, нічим не обмеженої, а таких місць я знаю дуже мало.
Бібрка
Можливо, задля Бібрки і створювалась ця книжка. Або просто я хотіла передати словами своє захоплене сприйняття цього маленького міста всього за 20 км від Львова, але не мала змоги. Мені навіть не треба їхати на автостанцію, а просто піти до залізничної колії з чудовою тихою будівлею Сихівського вокзалу, перейти через неї і чекати на зупинці. Не знаю, у чому чар Бібрки: чи у її оточенні, чи у приємній дорозі до неї, але це — особливе місце, яке наповнює душу ніжністю, тишею, спокоєм.
Колись мені трапилась маленька книжечка спогадів Уляни Кравченко "Розвіяні листочки", яку я сприйняла як письменниця, і як жінка, і як жінка-письменниця. Коли Уляна Кравченко вчителювала у Бібрці, то передала місцевим священиком, який їхав до Львова, рукопис повісті для Івана Франка. І поки віз трясся на розбитих дорогах, рукопис випав і загубився. Тоді не було комп’ютерів і друкарських машинок. Рукопис був у одному примірнику, його так і не знайшли. Священик сприйняв це як дрібну прикрість, що дуже засмутило Уляну. Вона до кінця життя не могла пробачити йому цієї недбалості, бо якби панотець шанував письменницьку працю, він би не поклав недбало рукопис скраю. Мені було просто фізично боляче, коли я читала про це. Мені боляче й зараз. Я пам’ятаю, як мені було самотньо, коли я перший рік після університету вчителювала в глухому селі неподалік від Чорнобиля і писала там свого "Господаря" в грубому зошиті. Серце моє було розбите, я не мала жодних перспектив, і єдине, що рятувало мене — це листи друзям і нечасті поїздки до Києва. Я була дуже слабкою, і найменше розчарування в людях ставало для мене катастрофою. І водночас я була дуже сильною, переповненою емоціями, намагаючись заповнити порожнечу творчістю.
Уляні Кравченко було незмірно важче, ніж мені. Бо в школі до мене ставились байдуже, я була там чужа, нікого не дратувала, не мала ворогів. Усі знали, що школу закриють, і я поїду геть. Не було в мене й гендерних проблем, і я вже видала першу книжку.
Але втрачений рукопис — це трагедія, бо Уляна Кравченко так і не відновила його.
У Бібрці я навіть знайшла могилу того священика. Цілком випадково. А Уляна Кравченко похована в Перемишлі. Ціле життя їй довелось бідувати, пережити смерть Франка, Першу і Другу світові війни… Але Бібрка, де вона мешкала коротко, була для неї особливим місцем.
Багато років тому, коли ми ще тільки почали жити з Ладою у Львові, якось улітку поїхали до Бібрки. Грошей у нас було обмаль, а хотілось подорожувати. Ми відразу побачили на ринковій площі будинок з меморіальною табличкою, де мешкала Уляна Кравченко, а потім хтось нам сказав, що он там на горі є місце, де Уляна зустрічалась з Іваном Франком, знаним уже тоді письменником, і що там є камінь, де вони сиділи.
Перемишлянщина — це наче застиглі хвилі. Округлі пагорби, багато лісів, зелені луки. І Бібрка, як жменя насіння, кинута в ті хвилі. І ми дуже тішилися, сидячи на тому камені, я розповідала Ладусі про загублені листочки. Мені знайоме було оте радісне очікування від майбутньої зустрічі з близькою людиною, я не раз це переживала, а моїй дочці це ще доведеться пережити. Вона ж була ще тоді маленькою дівчинкою.
Зустріч була призначена тут, на виду у всіх, бо не могла ж панна запросили молодого чоловіка до себе, у винайняту кімнату. Для міста то була непересічна подія, пожива для пліткарок. Я не уявляю, як Франко взагалі зважився приїхати отак. Адже це в очах оточуючих свідчило про серйозні наміри. Галичина теж мала свою вікторіанську епоху. Шкода, що вони не одружилися, хоча мені здається, що спершу у Франка були такі наміри, але людина завжди тягнеться до чогось протилежного, і не відсутність приданого зупинила Франка. Ніхто ніколи не знатиме, що там між ними було, бо від листування не залишилось фактично нічого. Уляна Кравченко, тобто Юлія Шнайдер, закопала листи в лісі, здається, біля Дрогобича і вже не повернулась по них. Вона вміла зберігати таємниці.
Там на горі стоїть капличка ще з тих часів, а схилами, в травах тягнеться Хресна дорога, про яку згадують лише в Страсний тиждень.
Згори видно церкву Покрови і костел Миколая та Анни, які пройшли довгий шлях від дерев’яних до мурованих, були спалені, відбудовані, перебудовані. Татари сюди навідувались кілька разів. Одного разу врятувались тільки діти, які сховались у річці. Бобренята. А тут справді водились бобри, дуже багато. 800 років тому, коли заснували Бібрку. Колись я була тут сама і пішла далеко-далеко. Знайшла щось на зразок хутора і недобудований палац під самим лісом. Хто знає, що трапилось з господарем, чи він ще живий. А потім пішла польовою дорогою, де росли м’ята і рум’янок, і так лагідно гріло сонечко, як то буває у червні. І вийшла я в іншу частину міста, до лікарні, збудованої ще за Польщі. Дуже гарний будинок з високими вікнами. І німецькі хати, я їх вже впізнаю по добротних мурованих стайнях, і вхід у дім посередині, між двох вікон.
Були у Бібрці дві синагоги. Одна, напіврозвалена, при дорозі стоїть, а інша в центрі, перероблена під крамницю. Втім, оце все, що я довідалася від місцевих про євреїв. Лада мені розповідала, як в Єрусалимі, коли вона згадала про Бібрку, євреї зітхали: "О Бібрка!" Колись там мешкали послідовники Шабтая Цві, сабатіанці. Я переклала роман про Шабтая Цві, який написала Юлія Мельникова, тому дуже хотілося б іще щось довідатися про них, але пам’ять у Бібрці так далеко не сягає. Я лиш бачила пагорб, на якому знищили єврейський цвинтар, навпроти Народного дому, де виступав Іван Франко. Напевно, він туди ходив подивитися.