На подвір’ї коло смужки прив’ялих від спеки троянд порався огрядний чоловік у трусах. Оминути його було ніяк, я подумала, що то хтось із працівників, а виявилось, що то один із двох ченців. Він сказав, що троянди привезла одна жінка, і почав жалітися, що ніхто їм не допомагає з Добромиля, і він все мусить робити сам. Територія монастиря дуже велика, а отець настоятель і він удвох не можуть впоратися ні з садом, ні з обійстям. Очевидно, існував якийсь конфлікт, а може, добромильцям вистачало власних церков. Людей у місті мало, а підніматися на Чернечу гору тяжко. Я знала, що тут певний час була лікарня для душевнохворих, одразу після війни, і попросила дозволу зайти всередину. Власне, я вперше мала нагоду побувати в монастирі і не знала, як себе поводити. Хоча це був не зовсім монастир, а його руїни, які намагались тепер відродити на останках божевільні. Я вже знала, що совіти робили в церквах склади, а в монастирях — божевільні чи інтернати для розумово відсталих. Громадянку покійного нині СРСР не здивуєш ні загидженим мародерами приміщенням, ні проламаною підлогою, про що мене відразу попередив чернець. Колись тут висвячувався Андрей Шептицький, у келіях мешкало повно ченців, але я хотіла створити для себе цілісний образ цього місця, яке тепер для мене означає надто багато, відколи я взялася відтворювати Добромиль силою власної уяви, омертвляти і оживляти. Зогнилі матраци, бите скло, вирвані металеві труби, розбиті шибки і заткані густою павутиною вікна, які не відчинялись десятиліттями, палімпсест серпа, молота і хреста, і врешті ґалерея, що привела мене знову до дзвіниці, і по хистких сходах я наблизилась майже до самих дзвонів. Залишалося лише смикнути за мотузку, але то було б неґречно з мого боку. Мені здалося, що минуло дуже багато часу, відколи я почала ходити цими переходами, ґалереями і кімнатами із зірваною підлогою, але надворі той самий чернець порався коло троянд, і світило сонце, тільки в одному кутку між церквою і стіною монастиря, до якої притулилась фігура святого Онуфрія у молитві, було вогко, темно й моторошно. Потім мені сказали, що там начебто зарито закатованих НКВД. Кожного разу я з острахом позиратиму в той куток, і думки плутатимуться, і ніколи я не хотітиму затриматися надовше.
— За брамою побачите цвинтар, де ховали тих, хто вмер у лікарні, і підете догори. Там буде ще один цвинтар, отців-василіян… — пояснював чернець, і я начебто все зрозуміла. Він не стримував мене, не відмовляв, і мовив на прощання: — Йдіть з Богом!
Мені ніхто ніколи не казав такого. Попри жалібний тон і буркотіння в цьому немолодому чоловіку відчувалось те, що я б зараз назвала вислідом тривалої духовної практики, а тоді мене просто зворушило його благословення, адже я була сама, далеко від дому, в горах, без жодної опіки. І він це відчував, я знаю.
Цвинтар божевільних був обгороджений і з написом при брамі "Бог знає всіх поіменно". Ці слова вразили мене в саме серце, бо колись давно на тисячолітньому цвинтарі у Переяславі-Хмельницькому я бачила куток для померлих вихованців пожиттєвого інтернату психічнохворих — однакові маленькі пірамідки, як для дітей, без написів, без жодної квіточки. А тут із буйної трави стриміли поодинокі хрести, що, певно, поставили родичі. Небагато хрестів, бо в радянські часи хрестів не ставили. І ніхто не скосив трави, бо Добромиль внизу, та й тут були хворі з усього району, і діялося це в повстанські часи, коли люди гинули цілими родинами. Для мене ці слова — "Бог знає всіх поіменно" — означали не лише бідолах з Добромильської лікарні, а й мільйони тих, кого не було кому оплакати.
На маленькому цвинтарі отців-василіян лежали плити без написів, так ховали колись смиренних ченців. А внизу була церква, над цвинтарем розпростер гілля великий дуб, і в просвітку відкривався вид на Добромиль і його околиці.
Можливо, я б знайшла стежку до замку Гербуртів, якби не покинутий монастирський сад на горі, ще один. На горі холодно фруктовим деревам, ґрунт тут вбогий, і яблуні, горіхи та сливи виглядали кволими, а трава не потребувала, щоб її косили. Сад трохи затуляли ліси, але їх вирубували, і на заході лісу вже не було, лише поля — городи. Я не знала як мені йти, бо між Чернечою та Сліпою горою була ще одна гора, їх видно здалеку, коли тільки виїжджаєш зі Старого Самбора. Цей краєвид уже відбився у моїй свідомості. Я побачила людей, що порались на городі, чоловік, що стояв ближче, пояснив мені, куди треба йти. Я довго дерлась дном яру, по дорозі зриваючи малину з кущів, в яких кишіла комашня і плуталися колючі пагони ожини, і в голові у мене стукала одна думка: невже я не побачу замок Гербуртів? Він тут поруч, десь у хащах, я можу його пропустити і не побачити крізь листя. Стежка крутила мною, як хотіла. Я знала, що можу орієнтуватись по сонцю, а отже, вийду на трасу. Єдине зображення замку, чорно-біле й невиразне, було в книжці Юрія Мицика "Замки і фортеці Західної України". Інтернету я тоді ще не мала. Але ця книжка викликала в мене потяг до мандрівок, що був спочатку слабким, бо я завжди очікую від справи результату. Тепер у мене була мета — написати книгу, і доки я не взнаю, про що вона буде, мушу опиратись лише на власну інтуїцію. Якщо я не побачу замку Гербурта сьогодні, то картина Добромиля буде незавершеною. Мої враження будуть надто бліді, щоб створити художній образ. "Господи, Боже мій, — бурмотіла я до себе, — невже я не знайду його. Як же прикро!" Це було б страшенно несправедливо. Я відчувала, що Добромиль мене прийняв. Не міг же він уже наприкінці ошукати? Потім я зрозуміла, що Добромиль любить погратися з тими, хто йому не байдужий. Я підняла голову і раптом високо вгорі поміж стовбурів дерев, які росли наче волосся на голові у панка, побачила мури, і невдовзі я вже підіймалась крутою дорогою серпантином на гору, і ось уже брама, знайома з книги, через яку я увійшла не як туристка, а як переможниця. Тепер уже ніщо не мало значення, ні те, як я повертатимусь до Львова, ні те, що це лише шмат розібраного і сплюндрованого замку зі слідами пікніків і ямою зі сміттям. Головне, що тут нікого не було. Я сіла у траві й подивилась на все це очима переможця. Так я завоювала Добромиль, а Добромиль завоював мене. Віднині це моє місце сили, яке врешті принесе мені тріумф. Не в сенсі успіху роману "Слуга з Добромиля", а в сенсі того, що крім Урожа, моєї колиски, у мене тепер буде моя фортеця, моя твердиня. Мені її так бракувало всі ці роки, я собі її вигадувала. Уріж мав силу, але його сила розпорошилась, розтанула під дією кислоти особистих ураз, дитячих і не тільки. Там за мною завжди стежили очі земляків, мені погрожували опирі, коли я заходила на їхню територію, а тут мене ніхто не знав, тут ніхто не завдав мені болю, тут я зможу влаштувати власну виставу, що називається романом, і, можливо, то буде не один роман. Вся дія в них підкорятиметься краєвиду, несотвореному і сотвореному.