Коли саме і як ця думка запала Маркусові в голову, я не можу сказати вам точно, але листи, що їх він писав одному з моїх товаришів, Ар'є-Лейбу, були сповнені такого вогню, такого запалу, такої енергії, такої щирості, що я був цілковито певен — цей юнак досягне своєї мети (один з цих листів читач бачив у першому розділі нашої правдивої розповіді).
Йому, звичайно, не хотілось, щоб батько знав про цю блискучу ідею, та й, на мою думку, було б значно гірше, якби Сендер довідався про синові наміри й прагнення: бог його святий знає, до яких наслідків це могло призвести! Сендер підшукував синові наречену, а Маркус тим часом писав слізні листи до Ар'є-Лейба!
Найбурхливіший вогонь спалахнув у серці нашого юного героя влітку, саме під той час, коли відбувалися опи-сувапі тут події. Сюди з'їхалися всі гімназисти та студенти, що вчилися в інших містах. Ох! Як заздрив їм наш сердешний Маркус, дивлячись на їхні золоті ґудзики, формені кашкети, студентські тужурки; всі вони такі веселі, вільні й щасливі, а він — печальний, поневолений і пещасний! Поки вони прегарного літнього вечора катаються човном і співають пісень при місячному сяйві, він, бідолаха, повинен стовбичити вдома і вислухувати давно вже остогидлі батькові теревені! Він — в'язень, закутий в кайдани, і не бачить світу божого, бо його замкнули, запроторили в тюрму. Чому так знущаються з нього і занапастили літа його молодії? Чому не дозволяють так само тішитись щасливою порою юності, як тішаться нею оті всі молодики? Нащо все тримати під сімома замками, все чисто забороняти? Всім дозволено, лише йому, Маркусові, не вільно; він повинен тут нидіти і мучитись докіль? До якої пори?
Пойнятий отакими похмурими думками, сидить наш юний герой, похиливши гарну голову на білі руки, а Сендер розповідає нудну історію про свого компаньйона, як той втягнув його в одну справу, сподіваючись обдурити, як вони обидва прийшли до поміщика, як поміщик сказав йому: "Сідайте", як компаньйон пошився в дурні, як поміщик узяв його на глузи, потім мовив: "Гей, Мошка! Як ся маєш, пане Мошка?" Ха-ха-ха! Сендер регоче, і його гладке тіло трясеться від сміху. Міріам-Хая очей не зводить з свого коханого синочка: він уже давно чогось такий блідий і сумний, не їсть, не п'є... Що коїться з дитиною?
— Що тобі, Маркеле? Що болить тобі, дитинко? — питає любляча матуся по вечері, втуплюється в нього, бере за руку, і сльози навертаються їй на очі.
— Ат, дай мені спокій! Нічого! Нічого! — Маркус випручує руку, і Міріам-Хая виходить, тяжко зітхаючи.
Скажіть самі, хіба дивно за таких обставин, що кожну нагоду, завдяки якій наш симпатичний герой зміг би визволитись із тяжкої неволі, він зустрів би з щирою радістю? Отже, цілком природно, що Маркус, так само, як решта відомих нам Сендерових домочадців, нетерпляче ждав тієї нагоди і що ніхто з них про це не казав, а втім, кожен потай плекав цю думку...
Любий читачу, дорогий друже! Хоч би хто ти був і хоч би який ти був, дай мені твою руку, і побажаємо один одному, щоб, коли настане наша черга розпрощатись з цим нічого не вартим світом,— хай нас бог милує від такого сумного стану, в якому наш шановний Сендер Бланк пробував під той час, коли його миле посімейство прибуло "навідати хворого"...
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Сендерове посімейство з'їздиться потроху
Ми залишили Сендера Бланка в його кабінеті після розкішної трапези. Сендер чогось заслабнув: раптом відчув жахливий біль і різь у шлунку.
— Погано! Погано! — сказав він Міріам-Хаї.— Мені зле, дуже зле!
— Що сталося? Бог з тобою, Сендере!
— Не знаю. Отут якесь лихо! — і Сендер обома руками торкнувся живота. Міріам-Хая одразу послала по лікаря. Сендер не йме віри лікарям і запевняє, що вся ця "куме-дія" (тобто медицина) — лише шантаж, "фокуси", завдяки яким вдається видурювати гроші, а втім, відчувши бодай найменший біль, миттю кличе лікаря. Проте він не поодинокий: є чимало таких людей, котрі, зневажливо ставлячись до медицини, водночас витрачають на лікування більш, аніж на будь-що інше, отже, вірять вони в це чи не вірять,— однаково!
Наш шановний Сендер мав свого лікаря, доктора Клу-гера, і полюбляв на дозвіллі балакати з ним про "докто-рію". Лікар доклав великих зусиль, поки втовкмачив йому, нарешті, що, так само, як людина помирає внаслідок хвороби, вона може нагло розпрощатися з життям, бувши при здоров'ї.
Цю істину він затямив добре і відтоді, хоч був здоровісінький, вважав, що життя його тримається на волосинці. Тим-то ждав кінця з днини на днину і давно вже, потай від усіх, склав духівницю, врахувавши все до копієчки. Кожним прожитим днем він тішився, як подарунком долі, і вирішив, що треба скуштувати всіх радощів життя: ласо їсти, досхочу пити, на м'якому спати, не проминати жодної нагоди, коли можна взяти на глузи "сьочасних" голодранців, та й про бога не забувати, тобто молитися щодня, а іноді, на дозвіллі, проказувати двоє-троє псалмів, часом подавати милостиню (рідко, дуже рідко). Ох! Коли б кожен з нас мав змогу, як мій герой, виконувати всі покладені на людину обов'язки і до того ж так спокійно прожити свій вік,— ох, як легко було б нам піти в надра Авраамові! Якою приємною здалася б нам смерть! Подумайте самі: я поснідав, закурюю ароматну сигару, випиваю кухоль смачного пива, проказую кілька псалмів, даю жебракові якусь копійчину, вмочую перо в чорнило і починаю підраховувати: синові — стільки ось, дочці — стільки ось, кілька карбованців на синагогу, два-три рублики, вибачте, на лазню, кілька гривень хай розподілять між учнями тал-мудтори *, щоб вони, коли мене ховатимуть, вигукували: "Спасенність простує поперед нього!" По тому я спокійнісінько, з полегкістю і чистою совістю проказую передсмертну молитву, лягаю в ліжко, заплющую спершу одне око, потім друге — і засинаю... А наступного дня повторюється те саме...
Коли лікар прийшов до Сендера, стан у хворого був тяжкий.
Сендер одразу спитав:
— Я, мабуть, вмираю... Чи ще встигну попрощатися з дітьми?
— Коли б ви вже вмирали,— відповів доктор Клугер,— я не мав би щастя розмовляти з вами тепер, а втім, по дітей пошліть якнайшвидше. Зробіть усе, що належить, і будете спокійні.