Почувши отаку лікареву резолюцію, Сендер пополотнів, затіпався, затрусився, мов з пропасниці:
— Ой, конаю! Ой, гину! Смерть моя прийшла! Смерть моя прийшла!.. Скажіть мені, доктор, правду, щиру, чистісіньку правду: можу я на що-небудь сподіватись? Мені тільки п'ятдесят три роки! Мій батько прожив вісімдесят чотири роки, мати — дев'яносто шість, а дід, кажуть,— понад сто років; з чого ж це я повинен у такому віці померти?..
Сендер гірко заплакав, Міріам-Хая зомліла, а Маркус, взагалі добрий і жалісливий, розчулився до сліз.
Доктор Клугер розвів руками, витягнув шию і скривився. Отак скривитись міг би лише той, хто, спокійно їдучи возом, раптом гепає шкереберть на землю, бо казна-чому хряснула вісь.
Ця міна справила на нашого Сендера жахливе враження: він яскраво уявив собі, як луснула його внутрішня машинерія, всі чисто тельбухи, став прислухатись до того, що діється у нього всередині, і йому здалось, ніби шлунок справді застиг навіки. Не наважившись сказати про це лікареві, лише попросив пильно оглянути ще раз.
Доктор Клугер приклав вухо до його живота і, поки тривав огляд, мовчав, ні пари з уст, лише знизував пдечима, крутив головою, шморгав носом, дуже довго щось обмірковував, дивився хворому в вічі, зітхав, знову мотав головою й знизував плечима... Сендер Бланк все це помітив, і краплини холодного поту зросили йому обличчя. Лікар підвівся, енергійно висякався і сказав:
— Мій дорогий пане Бланк! Ви знаєте, що я ваш щирий друг. Я вживатиму всіх заходів, але ж чи ви будете слухатись мене? Запросіть ще одного лікаря, і ми скличемо консиліум. У медиків є слушна приказка: що голова — то розум, а дві — краще...— сказавши це, він попрощався з хворим та його домашніми і швидко вийшов з кабінету. Збігши сходами униз, побачив там Фройке, що тримав у руках його пальто. Допомігши лікареві одягнутись, Фройке спитав: "Що чувати в хазяїна?" Доктор Клугер відповів йому, солоденько посміхаючись, латиною (доктор Клугер — людина не пихата, він дуже люб'язний і з усіма обходиться привітно):
— Нічого, трошечки гаргулес, трошечки плеріз ксуа-тива, але все буде гаразд: доктор Клугер насторожі!..
— Чорт його батька знає, звідки він бере оті турецькі слова! — пробурмотів Фройке сам до себе і замкнув двері.
Ми знаємо дуже добре, що Фройке не був родичем Бланків, але, прослуживши тут років сім чи вісім, поводився з ними наче свояк, майже як людина кревна, і вважав, що по совісті йому належить якась, бодай невеличка, частина Сендерової спадщини. Був певен своєї правоти: працював він, як чорний віл, проте за весь час свого відданого служіння ні разу не одержав від господаря якогось гостинчика, а до того ж щодня, побазарювавши, неодмінно мусив складати Сендерові якнайдокладніший звіт про витрачені гроші — боронь боже забути про якусь копійчину! Щиро відданий хазяїнові, Фройке ладен був заради нього у вогонь кинутись, тим-то гострив зуби на три дюжини срібних ложок, на велику срібну скриньку, на гарний бурштиновий, оздоблений золотом мундштук, який, на його думку, повинен коштувати щонайменше тридцять п'ять карбованців, на дюжину крохмальних сорочок й деякі інші дрібнички — про них спадкоємці в скрутну хвилину, напевне, забудуть. Але більш за все Фройке подобався Сендерів золотий годинник з масивним золотим ланцюжком; ланцюжка Сендер Бланк колись замовив в ювелірній майстерні, тим-то він був такий масивний. Фройке не раз тримав у руках цього годинника з ланцюжком, чіпляв на себе і замилувано дивився у дзеркало. Але Фройке не був злодієм. Боронь боже! Хоч би які коштовності лежали перед очима, він їх не займе. "Проте коли хазяїн помре,— вирішив Фройке,— як усі братимуть, братиму і я: хто зверне увагу на бідолашного Фройке?" А тепер, побачивши, що його господар уже доходить, Фройке перелякався, і серце йому шалено застукотіло; він сидів унизу на стільці, чекав, що от-от йому звелять покликати похоронну братію, а тим часом обмірковував, чого саме потребує, і, здумавши про годинника з ланцюжком, завагався, продати їх чи залишити собі тільки годинника, а ланцюжок хай уже буде Блюмці (його нареченій). А може, краще з того ланцюжка зробити для неї сережки і брошку?..
— Дзінь! Дзінь! Дзінь! — задзеленчав дзвоник з другого поверху. Фройке стрімголов помчав нагору і через кілька хвилин уже біг з двома депешами, які він мав негайно надіслати Сендеровим дітям. Йому десять разів наказували: "Біжи мерщій, одна нога тут, друга — там!" А втім, Фройке дозволив собі посидіти хвильку, щоб прочитати обидві депеші.
На честь цього вірного слуги ми повинні зазначити, що за ті п'ять років, протягом яких у Сендеровому домі пробували різні вчителі, Фройке трохи навчився читати й писати по-російськи. Не можна сказати, що Фройке виявив блискучі здібності до цього, зате Маркус добре з ним попомучився, поки той нарешті опанував кілька складів і навчився підписуватись по-російськи: "Фройке Крок-ман", хоч, по правді кажучи, в нього чомусь завжди виходило: "Манфройкеркокер". А от рахував він бездоганно, і хто зна, який математик вилупився б з нього, якби його батько, Копл Крокман, не був сажотрусом і не помер від надмірного чаркування, а перед смертю не віддав хлопчика до коваля, і якби коваль не годував його щодня стусанами, і якби Фройке не довелося спершу стати двірником, а потім — лакеєм у Сендера Бланка. Найважчу задачу Фройке міг розв'язати в думці, і господаря це щоразу дуже дивувало.
Отже, наш освічений лакей підніс депеші до вікна і простояв над ними мало не півгодини, поки сяк-так розшолопав:
— Буки... он... эл... е... наш — болен... Хворий! Он... покой... аз... слово... наш... он — опасно... Тяжко захворів! Опасно! Тобто незабаром помре. Га?..
1 Фройкові думки знову зосередились на золотому годиннику й литому ланцюжку... На пошті він, перш ніж послати депеші, показав їх якомусь рудому євреєві, попросивши пояснити, про що там йдеться.
"Ох, коли б мене вчили замолоду!" — бідкався Фройке, заховуючи в бічну кишеню здачу — два карбованці сорок копійок. Сподівався залишити їх собі, бо кому тепер спаде на думку цікавитись якоюсь там здачею? А втім, тільки-но він зайшов до кабінету, його тяжко хворий принципал одразу сказав: