Але дуже не скоро настане та пора, коли єврейський читач нарешті збагне, що його довгий час годували різним мотлохом, звичайною січкою, наче худобу, а писарчуки нарешті візьмуться до попереднього свого рехмесла і перестануть базграти казна-що. Так от, поки та щаслива пора ще не настала, ми також спробуємо, наслідуючи їхній кшталт, піднести читачам романтичну сцену — як сюрприз, як премію.
Отже, була чудова, прегарна літня ніч: по небу плив осяйний місяць (улюбленик всіх закоханих) і дивився, білолиций, на землю, спостерігаючи всі підлі вчинки грішних людей. Зорі, схожі на брильянти, засіяли чисте голубе небо, і моторошне безгоміння запанувало на землі, наче і природа, і всі навколо поринули в мертвий сон, наче ніде не лишилося нічого живого. Не чути було ні людського голосу, ні пташиного щебетання, ні гавкоту собак, хоч би шелеснула якась зілинка чи гілочка,— все спало міцним сном у місті Н., де відбуваються такі цікаві події.
Лише я, автор цього твору, єдиний на ціле місто не склепив очей цієї чудової літньої ночі. Я гуляв сам-самі-сінький по всіх вулицях, заглиблений у думки, і шукав матеріалу для писання, але хоч скільки міркував, не міг вигадати нічого такого, що придалося б для роману, аж поки господь не зглянувся на молодого письменника і я не побачив невеличкий гурт чорних постатей... Ці постаті поступово наближались, і мені видалось, що я бачу мертвяків у чорних уборах. Мертвяки наче про щось розмовляли один з одним, сперечалися, сварились, стоячи навколо мар, і я міг би присягнутись, що вони тримали якусь річ, схожу на пляшку. Кожен надпивав з неї, потім передавав другому, другий — третьому... Морозом сипнуло мені за спиною, а волосся дибом стало. Хотів кинутись навтіки, проте ноги не слухались мене. По сей день не можу збагнути, як це я не вмер тоді з жаху! Але уявіть собі мій стан, коли мертвяки підійшли до мене впритул і я їх впізнав!
— Добривечір! Це ви, похоронні братчики?
— Доброго здоров'я! Еге ж, це ми.
— Звідки? Куди?
— З кладовища до багатія реб Сендера... Залмене! Де начиння? В Лейві-Мордхе? Поставте мари і дайте сюди пляшку, хильнемо трохи.
— Реб Рефоел! Що ви таке кажете? Реб Сендер помер?
— Чи помер, чи не помер — не наше діло: нас покликали, тож ми йдемо. Мабуть, не з доброго дива, самі розу-
мієте! Коли саме вдаються до Рефоела, старшого гробаря? Як уже треба на той світ... Міхоел, ти, здається, маєш понюх табаки?
— Он що! Виходить, реб Сендер також переставився? Шкода, їй-право, реб Рефоел...
— Шкода? Чому? Бо мав товсте черево? Хай хробаки тішаться... Заховатися від смерті — важкувато, а на кладовищі місця вистачить!.. Братва, ну? Годі вам цмулити, лишіть трохи на потім. Сендериха симпатична жінка і відро спирту, напевне, поставить, га? Хоч би ми встигли упорати його до ранку... Як ви гадаєте, вже пізно?
— Мабуть, дванадцята, реб Рефоел.
— Що? Дванадцята? Хлопці! Ніч не жде! Гайда! Несподівана звістка про Сендерову смерть так вразила
мене, що я поплентався за похоронними братчиками, сам не знаючи, куди і для чого. Поки Сендер був живий, я не цікавився ним, а як помер, серце мені стиснулось, тьохнуло. Самі поміркуйте! Людина живе, їсть, ходить собі, і раптом — маєш! Як може від цього не защеміти серце? Тим більш такий Сендер, котрий... котрий...
Але краще послухаймо, що кажуть у місті, про що балакають люди — і ті, що стоять коло Сендерового будинку, і в його подвір'ї, і в хаті...
Дія перша
— Чого так багато людей зібралося, нівроку?
— Відомо, що наш народ взагалі жалісливий.
— А що ви думали? Сендер якраз заслужив на шанобу.
— Чого, власне? Чим заслужив?
— Хоч би він якесь добро зробив місту, ущасливив його своєю ласкою!
— Ви хочете добра? Якого саме?
— Чи, може, з нього був неабиякий благодійник?
— Що, на вашу думку, реб Меєр, означає "благодійник"?
— Ви скажете, що він роздавав великі пожертви?
— Не знаю, чого вам треба?
— Та ще й, мабуть, був дуже освічений?
— Еге ж, всесвітній геній!
— Зате надзвичайно богобоязливий?
— Ще б пак!
— Прихований праведник, ха-ха-ха!
— Ет, усі ви дуже побожні!
— Побожні, кажете ви? Хіба наші діти ходять з непокритою головою, як діти реб Сендера? Га? Що ви таке говорите, реб Хаїм? Мій зять також курить у суботу *, правда ж?
— А наші дочки теж, мабуть, світять своїм волосом, га?
— О, яка велика ваша заслуга!
— Нащо правити теревені? Що каже габе?
— Габе з похоронного братства?
— Так, так, реб Калмен Здоровило!
— Звідки можу я знати? Я вже не втручаюсь у громадські справи... Хай вони там б'ються головою об стіну!
— Добре мені діло! Він уже не втручається в громадські справи!..
— Я думаю, що всі ці суперечки ні до чого! Скажіть краще, гроші роздаватимуть?
— Які гроші?
— Скільки грошей? Гроші усякі бувають!
— Я гадаю, мішків з десять...
— А чому не двадцять?
— Двадцять тисяч карбованців? Господи милостивий! Що ми будемо робити з такою грошвою?
— Тьху на тебе, йолопе!.. Як вам подобається це дур-няче запитання?..
— Скажу вам по правді, двадцять тисяч карбованців — то для них не дуже великий збиток! Просто трохи менше припаде спадкоємцям! Не збідніють!..
— Він назбирав достатньо, не хвилюйтесь!..
— То чесні гроші!
— Чужими руками!
— П'явка!
— Тихше!.. Чого це там такий гвалт?
— Де? В хаті? Його, мабуть, уже виносять? Ні! Мені здається, що кричить Гецл!
— Який Гецл?
— Кравець Гецл!
— Чого треба цьому бешкетникові? Скрізь суне свого носа!
— О, то нахабний кравчик! Хіба ви не знаєте?
— Он як? А вам це дошкуляє? Тільки-но наш брат слово скаже, ви одразу скаженієте!.. Мабуть, не до шмиги, що Гецл — кравець? Я теж — кравець і анітрохи не соромлюся свого ремесла! Аби не бути ледацюгою, кровопивцем, виродком! Трясця вам у печінки, чому б тут не поживитися трохи?.. Що, багато є таких реб Сендерів? Хай би і на кравецьку синагогу перепали якісь грошенята! Ненажери! П'яниці! Гультяї!
—— Ач як губи розпустив!
— Чого там лементують?
— Це сперечається хтось з похоронної братії; він вимагає тридцять тисяч! Тридцять тисяч — і край!
— Тридцять! Сорок! Тридцять!
— Сорок! Сорок! *
— Що — сорок?
— Сорок тисяч карбованців!
— Сорок! Сорок! Сорок!..
— Гукайте, хлопці, сорок!