— Чи ви, Маргерит Генен, не жалкуєте за чим-небудь? — несподівано запитав я, не подумавши.
Вона пильно подивилась на мене.
— Еге, жалкую, що не народила ще одного сина.
— І ви б...? — затнувся я.
— Еге ж, я знов назвала б його цим ім’ям, — відказала вона.
Я йшов по темній дорозі між огорожею з глоду, міркуючи, чому саме те чи інше припадає нам до вподоби, повторював ім’я Семюел то подумки, то вголос і вслухався в сполучення тих чудових звуків, що причарували душу Маргерит і призвели її життя до трагедії. Семюел! У цих звуках було щось чудове. А їй же бо!