Садиба лісника обнесена високим парканом. Поверху п'ється колючий дріт.
"Мабуть, од звірів. Ліс", — подумав я.
Хлівець, скоріше не хлівець, а сарай, на дві половини, складено з добрих колод.
"Жоден бугай вже не проломить", — знову подумалось мені.
Про будинок і казати нема чого. Мабуть, що й Філарет би позаздрив.
Під двором лежала деревина, взята на скаби. Певно, колгоспна.
Я шукав щілини в паркані, але марно. Тоді став навшпиньки, зазирнув у город: ближче до будинку ряснів молодий сад, неподалік од мене невисокий, уже пізніх літ чоловік — у шапці, ватянці й високих, до колін, чоботях, розкидав гній.
— Драстуйте, — гукнув я, хапаючись за край паркана, бо зомліли ноги. — Можна до вас?
Наступної миті на ґанок будинку ступила жінка, уся в темному, відро в руці, і застигла, пильно дивлячись у мій бік.
— Я зараз, — відповів чоловік.
За парканом рипнула дерев'яна защіпка, потім ще одна, тоді неждано, метрів за три од мене, відсунулись дошки і чоловічок виринув на білий світ.
— Здравія желаю. Хто будете? З какої організації?
Денисів син намагався говорити зі мною якимсь канцелярським суржиком. Певно, вважав, що це додасть йому ваги. А може, з поваги до моєї, ще не відомої йому посади.
— Я — так, не з організації, вчитель, — зніяковів я, і моє серце стало битися рівніше. — Ішов мимо, сірники скінчились, припалити захотів.
— Не потребляю, — з гідністю сказав Денисів син. — Для здоров'я сильно вредно. А куди ж ето ві ідьоте, што мимо?
І тут я помітив його важкий, недовірливий, підозрілий погляд з-під рудих брів.
— Так, прогулююсь. Тут, кажуть, колись хутір був?
— Був.
— Ще трохи і за вашої пам'яті?
— І за моєї, — все більше хмурнішало обличчя мого співрозмовника.
Певно, лісник мав підстави тривожитись. Що ж, це його справа. А мені розхотілося питати про хутір, про Семирозума, про Марію, навіть про Дениса Бугая. Розхотілось – тільки й всього. Я вже аніскілечки не хвилювався. Навпаки, легке розчарування порожнило груди.
— Що ж, коли немає припалити — прошу вибачити, — мовив я і облишив Денисового сина. — На все добре.
— До свідання, — буркнув він, стежачи за кожним моїм рухом.
Я ішов не обертаючись. Але довго відчував на собі колючий погляд. Уже з узлісся зиркнув на садибу лісника. Потаємна хвіртка не зяяла в паркані, жінка в темному все стояла на ґанку, до неї підійшов син Дениса Бугая, вони про щось говорили і обоє дивились у мій бік.
Лісові люди...
Гострокрилий птах, підсвічений останніми променями сонця, червоною тінню висів у блідо-зеленому небі. Виточені з берези колеса його, здавалось, ледь торкалися гребеня Філаретової клуні. Справді, великий талант носив у собі Семирозум, бо ще не рушив з місця його самольот, а хуторянам, що зібралися внизу, на Філаретовім городі, бачився в нестримному леті, якому немає спину.
Семирозум, одягнений у найсвятковіші штани свої — полотняні, з власною рукою набитим узором, — і білу сорочку, закинув на плече торбу з харчами (усім хутором збирали Матвія в далеку дорогу, зносили, що в кого було: той окраєць хліба, той цибулину, той сиру чи молозива) і ступив до дружини та сина.
Пріська заголосила, аж відлупило в лісі:
— Ой, Матвійчику, не вернешся, не вернешся, серце моє біду чує...
Данило стояв незворушно, тільки обняв старого за плечі і проказав стиха:
— Може, ще подумаєте, га, тату?
Нічого не відповів на те Семирозум. Ступив у коло, мовив глухо:
— Чекайте, люди. Я — повернуся...
Пішов до драбини. Пріська кинулася слідом:
— Матвієчку!
— Угомонись, жінко. Спішити треба. Зараз Місяць з'явиться. Поки низенько — швидше долечу...
Виліз на клуню. Став на гребені, високий, плечистий, гарний.
Сонце пірнуло в темне урвище. Блідий, жовтуватий Місяць-повня виплив з-за лісу.
Матвій Семирозум вклонився на чотири боки:
— Простіть, люди, коли що не так...
Як не поспішав Денис, як не просив отамана Кушнірових людей підганяти коней, уже сутеніло, коли загін вигулькнув з лісу і наблизився до хутора.
Сторожким поглядом шаснув Бугай по дахах хутірських хат, по Філаретовім обійсті і раптом весь скинувся: на гребені Філаретової клуні стояв Матвій Семирозум і вклонявся на схід і на захід, на південь і на північ. Поруч нього стояло щось химерне, схоже на птаха, тільки на колесах. Крила тієї химери, здавалось, уже розсікали надвечірнє повітря.
У загоні теж помітили те диво, тривожно загомоніли, хльоснули по конях.
Вхопившись за гриву шолудивого Кушнірового коня, трусився біля отамана Денис.
Повний, примарний Місяць захилитався на вершинах дерев.
Семирозум ступив до свого птаха. І тоді давній страх стрепенувся в Денисові, давня жадібність, давня мрія підхопила й завертіла його у пінистому вирі злості та ненависті. Не пам'ятаючи себе, Бугай несамовито закричав у надвечір'я:
— Стріляйте! Це — він, він! Полетить! Стріляйте!
Отаман, сколихнутий Денисовим криком, кинув на плече приклад гвинтівки.
Бабахнув постріл.
Місяць здригнувся, а за мить знову незворушно плив у сизому небі.
Звечоріло уже, коли Іван наблизився до хутора.
Чорні скелети дубів велично підпирали свіже, аж зеленкувате весняне небо. Надвечір ще гостріше пахло розпуклими бруньками, першою лісовою травою, вагітною землею.
Часом Іван забувався, і його одвиклі від селянської праці, розм'яклі долоні стискали перетинки костурів, ніби чепіги плуга. Губи ворушились, готові породити нетерпляче хмільне: "Н-но..." Натомість з них уривався стогін: сира земля не тримала костурів, вгиналась і дерево гостро натискало в розтерті до крові пахви — другий день шкандибав Іван до хутора. Тоді опам'ятовувався і починав гадкувати які дерева будуть за поворотом лісової дороги, — перевіряв себе. Заплющував на хвилю очі — бачився молодий, струнконогий березнячок.
Дорога справді повертала в березовий гай, тільки повирубаний за воєнні роки та й не вельми вже молодий. Берези біліли поважні, статечні.
"Усе забуваю, що минуло чотири роки, — думав Іван і серце його солодко-гірко завмирало: — Які там вони, дітки мої? А Марія?.. Ще проминути осинничок, а за ним хутір. Філаретові двори обійду. Коли навпрошки — близько".
Він звернув в осинник в надії на свою пам'ять. Тут мала бути стежка. Ще з Таврії щоосені вертав нею.