Ти — останній зв'язок із ними, Гавриле. П'ятий вісник, Ґеорґ, який дожене мене, як Бог дасть, за рік і вісім місяців, вже не від'їде, бо не вистачило б йому вже часу, щоб назад повернутися. Після тебе настане тиша, Гавриле! Хіба що, нарешті, я знайду ту границю, так очікувану. Але чим більше я вперед прямую, тим більше переконуюся, що ця границя не існує.
Підозріваю, що цієї границі немає, бодай у тому розумінні, в якому ми звикли мислити. Немає перегородних високих мурів, ані розмежових долин, ані гір, що забороняють всякий прохід. Напевно й перейду границю, зовсім непомітно, і далі ігнорантом простуватиму вперед.
Тому й бажаю, щоб Ґеорґ і наступні посланці, як тільки знову доженуть мене, вже більше не вибиралися в дорогу до столиці, а, навпаки, мене випереджали на шляху, щоб передчасно я пізнав, що мене чекає.
Від певного часу, увечері, охоплює мене незвична тривога — вже не жаль за покинені радості, як траплялося на початку подорожі; а радше — нетерпіння пізнати невідомі землі, до яких простую.
Чимраз частіше зауважую, і досі не звіряв я того нікому, як з дня на день — у міру того, як простую до неймовірної мети — на небі блищить незвичайне сяйво, якого досі я ніколи ще не бачив, навіть у снах; і як рослини, гори, ріки, крізь які ми переходимо, виглядають, наче з іншої суті створені, і повітря, наче насичене призвістками чогось невимовного.
Завтра, над ранком, нова надія потягне мене ще далі вперед, у напрямі до тих гір, що їх тепер тіні ночі закривають. І знову вирушу в дорогу, а тим часом Гаврило зникне за обрієм, у протилежному напрямі, щоб понести до далеченного міста моє непотрібне послання.
СУЧАСНІСТЬ (Мюнхен). — 1987. — № 3.
БАБОВАЛ Роман, переклад з італійської, 1987.