Однієї ночі Еллі задрімала й прокинулася в пітьмі: вона не помітила, як догоріла і погасла скалка. Вона, злякавшись, розбудила брата:
— Фредді, що я наробила!
— Ех, Еллі, Еллі, — тільки й сказав хлопчик, але сказав так, що Еллі залилася гарячими сльозами.
— Гаразд, давай тепер спати, — заспокоївшись, мовив Фред. — Все одно сірник треба витрачати, коли прокинемося
І вони проспали дуже довго.
Це сталося на тосту чи сьому добу їхнього перебування у підземному світі: діти не знали достеменно, бо не мали годинника, і для них ніч наставала тоді, коди вони з ніг падали від утоми.
Діти щойно залишили позаду довгий широкий коридор і пливли ще одним озером. Чимось вразив їх вигляд стін. Тут скелі блищали якось особливо. Дітей уже не дивував відблиск сталактитів: їх колони, то прямі, то з химерними напливами, неодноразово зустрічалися під час довгої подорожі. У цьому гроті їх здивувало інше.
Здавалося, не кам'яні стіни тягнулися по обидва боки озера, а відкрилося темне небо з мерехтливими зірками на ньому. Проміння цих зірок блищало и переливалося червоним, зеленим, синім кольорами. Еллі боязко запитала:
— Що це, Фредді?
— Я і сам не знаю, — так само тихо відповів хлопчик. — Можливо, коштовності?
Стіна тут круто піднімалася з води, і вони змогли підпливти до неї впритул. Великі блискітки, вкраплені в камінь, яскраво блискотіли у світлі скалки.
Досвідченіша Еллі, яка бачила вже розкішний палац Гудвіна, одразу здогадалась:
— Фредді, це діаманти!
— Вигадуєш? Знову зі своїми штучками!
— Та ні, запевняю тебе!
— Краще б це були шматочки сиру, — похмуро відгукнувся хлопчик.
— Ти не розумієш, Фредді, вони дуже дорогі… І гарні, — додала дівчинка.
— Ну і нехай гарні. Нам то що з того?
— Як ти не розумієш, Фред? Будь ласка, виколупай кілька камінців. Якщо ми виберемося звідси… Коли виберемося, уточнила Еллі, — ювелір змайструє мені красиву брошку та браслет.
Фред неохоче взявся виймати алмази. З деякими обійшлося благополучно, а потім він ледь не упустив ножика у воду.
Це так його розізлило, що він хотів жбурнути в озеро і ті камінці, які йому вдалося дістати. Хлопчик недбало перекинув здобич Еллі і почав гребти.
Коли діамантова печера залишилася позаду, дівчинка задумливо сказала:
— Знаєш, Фредді, тут починаються дива.
— Ну й що? — непривітно кинув Фред. — Тобі тепер скрізь ввижаються дива.
— А все таки я гадаю, що ця дорога приведе нас у Чарівну країну.
Фред промовчав, але сестричка помітила з виразу його обличчя, що такий кінець їхніх пригод перевершив би його бажання.
РИБАЛКА
а дев'ятий день мандрів провізія закінчилася. Еллі ослабла від голоду, з Тотошком також було кепсько, тільки Фред іще тримався. Коли пропливали довгим вузьким озером мимо прямовисної стіни, Фред побачив на ній начебто великі краплі, що стікали.
— Це слизняки! — вигукнув хлопчик. — Ось і їжа.
Але він добре пам'ятав слова батька, який нерідко повторював під час поїздок по преріях: "Ніколи не їж багато невідомої тобі страви, малюк! Хтозна, може, вона зашкодить!"
І тепер Фред вирішив у першу чергу спробувати цих слизняків сам. Він важко проковтнув неприємний, їдкий на смак шматочок "Ні, це не для Еллі", — подумав він і виплюнув недоїдену гидотну.
Він добре зробив, бо незабаром у шлунку почало пекти, закрутився світ, і він знепритомнів.
Перелякана Еллі кинулася на допомогу братові. Вона засунула палаючу скалку у щілину носового ящика і заклопоталася бризкала водою у Фредове обличчя, давала йому нити з пляшки.
Через кілька хвилин хлопчик очуняв, але в цю мить скалка зашипіла й погасла.
— Ще один сірник, — важко зітхаючи, прошепотів Фред. — А, між іншим, запас скалок теж закінчується…
Отже, слизняків не можна було їсти і примара голоду знову забовваніла перед мандрівниками. Запалили скалку і мовчки попливли далі.
І раптом очі Фреда заіскрилися радістю. Він помітив… Так, він побачив, як зі стіни зірвався слизняк, упав у воду, і тут же з води висунулася велика риб'яча голова і зімкнула щелепи. Маленький вир, і все щезло.
Який же я дурень! — вигукнув Фред. — Ой, скільки мені ще рости від хлопчика до справжнього чоловіка! Усі наші біди виникають через мою дурість! Чому я не подумав про рибу?!.
— Але, Фредді, як же ти її спіймаєш?
— Ха-ха-ха, сестричко, це вже мій клопіт!
Фред витяг з-під підкладки своєї шапки риболовну волосінь з великим гачком. Він зняв з вогкої стіни слизняка, відрізав шматочок, наживив його і опустив вудку за борт.
Довго чекати не довелося. Різкий ривок, підсічка, і ось на дні човна затріпотіла коротка товста риба з сірою лускою й блідо-рожевими плавниками. На голові в неї замість очей діти побачили маленькі круглі нарости: риба була сліпа.
— Може, і ця риба отруйна? — задумливо запитав Фред.
— Любий Фредді, тепер спробую я! — благально мовила Еллі.
— Ні, — рішуче заперечив Фред, — хай спробує Тотошко. Але небагато.
Хлопчик стукнув невгамовну рибу веслом по голові, очистив од луски, дав маленький шматочок песику. Тотошко жадібно з'їв, облизався і всім своїм виглядом показував, що хоче ще.
— Ні, друже, — лагідно сказав Фред, — трохи потерпи.
Минула година. Тотошко почував себе добре й ласо подивлявся на риб, яких хлопчик устиг наловити за цей час.
— Шкода, що не можна підсмажити цю рибу, — пожартувала Еллі.
— Нічого, будемо їсти сиру. Але також потрошку, інакше нам стане кепсько.
Діти їли небагато, але часто і через кілька годин відчули, що вже ситі. І хоча їм уже не загрожувала смерть від голоду, вони від усієї душі забажали, щоб їхня подорож закінчилася якнайшвидше.
ТАЄМНИЧЕ МІСТО
учок скалок зменшувався з жахаючою швидкістю, і нарешті настала мить, коли мерехтливий вогник останньої з них, прощально мигнувши, згас. Ще кілька секунд жевріла червона жаринка, але й вона щезла. Пітьма…
Так, Фреду і Еллі здалося, що їх оточила непроглядна вічна темрява, бо жоден промінь не міг пробитися через товщу землі, що відділяла їх від неба, від сонця. Але що це за диво? В міру того, як їхні очі звикали до темряви діти починали дещо в ній розрізняти…
— Фредді, братику, я бачу, бачу! — захоплено вигукнула Еллі. — Ой, бачу свої пальці… Бачу Тотошка! Тебе!..