— Підемо. Тільки я дуже голодна. Адже ми нічого не їли з ранку.
— Це ти славно придумала, сестричко, — з удаваною бадьорістю вигукнув Фред. — Справді, треба підкріпитися перед важкою дорогою.
Вони поїли, нагодували Тотошка, випили холодного чаю.
— Все найважче залишимо тут, — запропонував Фред.
Він поклав на чемодан оберемок смолоскипів, дав Еллі нести лише три-чотири. Порадившись, вирішили залишити Тотошка коло продуктів: у печері могли бути щурі, і втрата провіанту стала б непоправним лихом. Песик невдоволено скавулів, але Фред міцно прив'язав його ременем до чемодана.
Діти рушили на пошуки. Фред розмотував клубок, дбаючи про те, щоб не порвати нитку. Хтозна, може, в цій тоненькій зеленій нитці, яку зсукала тітонька Кет, їхній єдиний порятунок?
— З великого грота було три коридори, — сказав Фред, — і ми пішли середнім. Добре, якби нам вдалося натрапити на один з бічних. Тоді б ми вийшли з печери…
Але така можливість виникла б тільки в тому випадку, якби бічні коридори з'єднувалися з середнім поперечними ходами. Але таких ходів не виявилося. Мимоволі довелося йти вперед.
Прохід, по якому рухалися діти, знову розширився і перетворився у велику круглу печеру. В її стінах зяяли кілька отворів. Який з них міг вести назовні?
Не випускаючи з рук клубок, Фред рішуче підійшов до одного з отворів і витяг з кишені шматочок крейди.
— Я позначатиму кожен прохід, де ми побуваємо, — сказав хлопчик і намалював на стіні хрест.
Дослідження почалося. Результати були невтішні. Кілька годин бродили діти у заплутаній мережі коридорів, але без будь-якої користі. Одні проходи закінчувалися глухими кутами, інші так звужувалися, що через них не можна було навіть пролізти, треті вели кудись углиб…
Якби не нитка і не крейдяні позначки, повсюдно залишені на стінах, діти давно б заблукали у цьому похмурому лабіринті. Повертаючись по своїх слідах, вони акуратно змотували нитку в клубок.
І ось, захекані, зморені, вони знову пішли коридором, де залишили свої речі. І раптом до них долинуло надривне гавкання.
— З Тотошком біда! — скрикнула Еллі.
Діти стрімголов кинулися вперед. Їхнім очам відкрилося страшне видовище. Тотошко змагався з десятком пацюків, захищаючи провізію. Три чи чотири пацюки валялися на землі, з чого було видно, якою відчайдушною була битва.
Побачивши дітей зі смолоскипом пацюки розбіглися.
— Як добре, що ми залишили песика стерегти речі, — сказав Фред.
— Так… Інакше — голодна смерть… — здригнулась Еллі.
Вона сіла на чемодан, і очі її наповнились слізьми.
— Еге, сестричко, плачеш? — вигукнув Фред і ніжно пригорнув її до себе. — Ти, яка пройшла такі випробування! Не падай духом, якось виплутаємося… У нас залишився ще головний вихід з круглої печери, ми його ще не перевірили, а саме він, напевне, найкращий…
Але дівчинка вже не могла ходити, ноги її вже не слухалися.
— Будемо лаштуватися на нічліг, — сказав Фред.
Він відкрив чемодан, дістав з нього частини човна, скріпив їх гайками і болтами. Вийшла довга парусинова байдарка.
— Зауваж, така, що не тоне! — похвалився Фред, поплескавши по надувних ящиках у носовій частині і на кормі човна. — Це твоє ліжко. Провізію і песика візьмеш до себе. Тотошко зігріватиме тебе й стерегтиме продукти.
— А ти?
— Моя куртка дуже цупка і тепла.
Скільки тривав сон, діти не знали. Їх розбудив гавкіт Тотошка: пацюки знову підкрадалися до їжі.
На сніданок Фред помітно зменшив порції їжі. Сам води він зовсім не пив, Еллі наповнив кришку від фляги, а Тотошці налив тільки півкришки.
Кожен смолоскип він розщепив складаним ножиком надвоє і міцно зв'язав їх.
— Знаєш, сестричко, — сказав Фред винуватим голосом, — я певен, що нас відкопають, і ми повинні дотягти до того часу.
Цей день діти перечекали біля завалу. Вони уважно прислухалися, чи не долинуть до них які-небудь звуки з іншого боку, але, на жаль! — навкруг було мертво і глухо…
Кілька разів діти самі починали кричати й стукати. Ніякої відповіді.
Збігло чимало годин, а потім Фред рішуче, сказав:
— Ні, Еллі! Сидіти тут і чекати допомоги — це загинути. Як бачимо, обвал надто великий, ми навіть не чуємо ударів кирки і лома, а я впевнений, що батько там зі своїми товаришами… — Голос хлопчика здригнувся, але він мужньо вів далі: — Хай у нас бодай один шанс зі ста знайти вихід, ми не повинні його упускати. Ходімо!
— Ходімо! — погодилась Еллі. — А що ми зробимо з чемоданом? Знову залишимо тут? Фред довго думав.
— Доведеться взяти з собою, — нарешті вирішив він. — Ноша важка, але ж це наші ліжка. Без них ми не проспали б у печері й години. І хто-зна, можливо, сьогодні зайдемо так далеко, що просто не зможемо повернутися сюди. Я понесу чемодан та провізію, а нитку розмотуватимеш ти.
— Навіщо нам нитка, коли з нами Тотошко?
— Тато велів ходити з ниткою і все! — сказав Фред. І знову бранці підземелля рушили далі, цього разу через головний вихід з круглої печери. У Фреда ще жевріла надія, що де-небудь цей хід поверне і виведе їх на поверхню землі, хай би і не в тому місці, де вони ввійшли. Але вони залишали позаду себе милю за милею, а прохід і не думав загинатися. То він розширювався, то звужувався (діти кожного разу з жахом думали, що їм не проповзти з громіздким чемоданом) то хід вів через великі й малі гроти…
І ось настав моторошний момент, коли нитка закінчилася. Це була тонка, міцна нитка, пам'ять про дім, і поки блукальці тримали її в руках, вони ще відчували якийсь зв'язок із зовнішнім світом. Отже останній зв'язок обірвався!
Що робити?
— Безглуздо повертатися назад, — сказав Фред. — Який сенс ходити по одному колу. Покладемося на крейду.
— А у тебе ще великий шматок? — запитала дівчинка.
— Я вчора надто щедро малював позначки, — зізнався Фред. — Але тепер буду ощадливіший. Писатиму так, аби тільки можна помітити.
Мандрівка тривала. Прохід усе знижувався, вів углиб. Значно потеплішало. Еллі вже не куталася так мерзлякувато в хустину, а Фред розстебнув куртку. Тільки Тотошко у своєму кожусі почував себе, як і раніше. Вологість повітря збільшилась, по стінах коридора текли струмені води, а на дні печери жебонів струмок.
Тепер уже дітям не загрожувала загибель від спраги, і вони досхочу напилися. Вода нагадувала мінеральну, вона шипіла бульбашками газу.