— "Подивись ти, Сеню! бо я в документах мало тямкую."
Хмара витяг з боковоі кишені товстий пакет, достав з ёго пожовклий лист гербового паперу пописаний рижим чорнилом и подав Семену. Семен перечитав и всміхнувся.
— "А що?" спитав Хмара.
"Се не документ."
— "Як не документ, а щож се таке?"
"Се партикулярний спис", одповів Жук.
— "Еге!.. спис!.. а подивіться, хто ёго підписав!" и Хмара ткнув пучкою на те місце, де було написано: "повітовий маршал Кисіль."
"Все одно! я кажу, що се не юридичний законний документ. Але тривайте: великий той клинок?"
— "Пів упруга; на ёму манячать 17 дубків... Хиба стоіть про се спорить?"
— "Стоіть," сказала Жучиха; "тут міра дарма: чи упруг, чи два, чи сто — все одно: чужого не бери, свого не теряй. Коли той клинок не наш, Бог з ним; а коли наш, я не відступлюсь од ёго. Зберім ми старих людей, тай розпитаймо: чия то земля? Як люде скажуть, так нехай воно й буде."
— "На що ж людей питать, коди у мене документ є?"
— "Живі свідки лучше знають."
— "По закону сего не можна: закон заборонив питать свідків про такі справи, де єсть документи."
"Здається такого закону нема," вмішався Семен.
— "Як нема! я на законах зуби приів; на память іх знаю."
"Може, але такого закона я не читав."
Хмара знов поліз до кишені и витяг невеличку книжочку, розвернув іі и, показуючи Семенові, сказав: "а прочитайте отсе, паничу."
"Виходить моя правда," одповів Семен, прочитавши; "тут річ иде про документи затверджені законним урядом; а хиба ваш спис — такий документ?"
Хмара скривився и замовк.
— "Ви не ремствуйте на мене, Иване Радіонович," сказала Жучиха, "я вашого не хочу; нехай нас люде розведуть."
— "Гм... нехай розводять... Я думав, що такій людині, як ви, соромно буде позиваться; лучше, думаю, по сусідски переговорить..."
— "Який ж тут сором позиваться за своє! то й чого нам лізти в суд: людей спитаймо, от и у се!"
— "По моёму: нам краще б помириться."
"Як же мириться, коли ми й не сварились.. Підождім," сказав Жук, "покіль приіде межова коміссия, тогді зберемо третчиків, нехай вони розсудять."
— "Гм! дощ за шию не йде," озвався нехотя Хмара; "підождемо. — Одначе я у вас загомонівся, пора й до двора... Прощайте!"
Хмара поіхав до дому, а Жучиха з Семеном пішли на плянтациі подивиться, як пасинкують тютюн.
Тим часом у саду між Джуром и панночками велась инча бесіда. Джур завів річ про еманципацию женщин. Соня з увагою слухала ёго и горяче спорилась, коли в чім погляд іі не сходився з поглядом Джура. Рися не довго слухала ту бесіду: молодій дитині літа більш тягли іі до квіток, ніж до вченоі бесіди. Рися нарвала пучок квіток, піднесла ёго під самий ніс Джурові и спитала: "гарно пахнуть?"
— "Дуже гарно!"
— "Нате ж вам іх та нюхайте," и перекрутившись на одній ніжці, Риси хотіла знов побігти, але очи іі стрілись з строгим поглядом Німкені; вона зупинилась.
— "Сядьте з нами," сказав Джур.
— "Не хочу, я не люблю сидіть, ходім лучше по саду; ходім!" дзвонила своім срібним голосом Рися.
— "И, чого б я ходила та пеклась на сонці!" сказала Німкеня.
— "Ви сидіть собі в холодочку, а ми походимо," сказав Джур и піднявся з лавки.
Німкиня пішла назирцем за ними. Не то щоб вона стерегла панночок, але ій здавалось чудним, щоб молоді дівчата гуляли без неі з чужим паробком, котрого учора тілько побачили в-перше.
— "Отсе ми идемо наче в процессиі," сказала Рися и підбігши до орелі скочила на неі и стала гойдаться.
— "Бачте, яка у нас на хуторі простота," заговорила підійшовши до орелі Німкиня и подивилась на Джура. "Городянка б так не зробила," додала вона, вказуючи на Рисю.
— "Тепер и по городах починається простота," одповів Джур.
— "Наша Рися, здається, и для села вже дуже проста; правда, молода; хоч ій и 16-е літо, але душа у неі наче у десятилітнёі дівчини."
— "Воно й краще так... зостаріться ще поспіє," сказав Джур и глянув на Рисю. У білому кисейному платті, з довгою косою, з заквітчаною головою гойдалась вона на орелі и справді походила на щось таке дитинне, чисте, невинне. Здавалось, що в тих дугах, котрі вона проводила орелею, витала у повітрі сама невинність, сама небесна чистота, та душа ангела, котру люблять малёвать поети и художники...
— "Ох! молодість, молодість!'' сказала зітхнувши Німкиня: "не знаєш ти ні журби ні клопоту; не вважаєш ти на те, що завтра буде; живеш ти тим, що маєш сегодні..."
А Джур все не звертав очей з Рисі.
— "Чи ти ще довго будеш гойдаться, Рисю?" спитала
Соня.
— "Покіль захочу, — а що?"
— "Ми пійдемо."
— "Идіть, мені байдуже, я й сама до дому втраплю, не заблуджу," и з уст іі посипався звінкий голосний регіт. Так не регочуть ні городянки, ні вишколені "приличіями" діти аристократів.
Втомилась Рися и злізла з орелі. Усі пішли по саду. Джур замислився.
— "Ви за кордон поідете?" спитала Соня.
— "Хотів би, та не знаю, чи буде з чим, грошей треба."
— "В які землі поідете?"
— "Мабуть в Німечину: до Відня, Праги, Липска, може заверну до Цюриха."
— "Вернувшись катедру візьмете?"
— "Ні."
— "Чому?"
— "У профессора увесь час йде на теорию, на лекциі. Теория сама по собі усюди нічого не стоіть, а в медицині більш усего потрібна, як для науки так для житя, практика. Правда, в університеті єсть клініка, але в клініці нашій небагато напрактикуєш."
— "Хиба профессорові вже не можна приватно практикувати?"
— "Можна, и практикують, та не слід. Удариться профессор в практику — и так полюбить гроші, що у ёго не буде вже й часу йти за наукою. Поведе він своі лекциі, спустивши рукава, аби-як; як торік, и позаторік, так и сёгодні и завтра. Коли ж я вольний лікар — мене ніщо й ніхто ні до чого не приневолює; лічу по охоті; пильную за наукою; нові теориі вводжу в практику; з практики обновляю теорию и таким побитом и в науку и в житє вкладаю більш користи ніж —профессор."
Соні здалось, що в речи Джура оддається якась фальшива нота: але вона не зъуміла знайти тієі ноти, и щоб самій не сфальшовать — замовкла.
— "Ой як жарко! дивіться: так піт и ллє... От би тепер викупаться," сказала Рися.
— "Господь з вами!" скрикнув Джур. "Хиба вам жить остило!"
— "А що?"
— "А те, що скупавшись тепер, як раз придбаєте горячку, або ревматизм."