От і явився до царя Семен такий старий та оброслий, борода по пояс, а ізмучений в каторзі — Боже! Цар з ним поздоровкавсь, тай став просити прощеня. Каже: "Прости мене, Палію! Я тебе обидив". — "Бог тебе, царю простить, а я прощаю".
"Ну Палію Семене", каже цар, "чого ти тепер від мене хочеш? Чи великого панства, чи золота, чи що?" А він каже: "Що-ж, царю? Я буду просити — одну річ подаруй мені!" — Що таке? Кажи!" — "Не плюндруй, каже, України". "Ну, каже цар, для тебе дарую!"
Але цар, як звичайно, не дотримав слова. Вправді по війні Палій вибрався у Хвастів, кінчати розпочате діло, але швидко він побачив, що цар потайки ладиться відступити правобережну Україну раз на все Польщі. Супроти того Палій став порозуміватися з Туреччиною, але й тут не велося і серед гірких розчарувань задумав старець "лихом недобитий" перебути послідні хвилі житя в Межигорськім монастирі коло Києва.
Се було звичаєм у Запорожців, що не один лицар, вславившися у геройських борбах з турками-бісурменами та з шляхотською Польщею, вступав на старі літа у монастир спасати душу. Межигорський монастир повний був таких козаків-ченців. Такий сивий козарлюга, прощаючись зі світом, прощався також зі славним Січовим товариством, бенкетував у посліднє з братчиками-козаками, та вони його від так відвозили під браму монастиря.
Подібно і про Палія співає Тарас Шевченко в гарній поемі "Чернець". У Києві на подолі посувається вулицями громадний похід. Музика грає, козацтво витанцьовує, а на переді Семен Палій у червоних штанах оксамитних матнею мете, гуляє, аж встає курява, та ще приспівує наче молодий козак. І так:
"Аж до Межигорського Спаса
Протанцював сивий,
А за ним і товариство
І весь святий Київ.
Дотанцював аж до брами,
Крикнув: "Пугу,пугу!…
Привітайте святі ченці
Товариша з Лугу!"
Свята брама одчинилась, —
Козака впустили:
І знов брама зачинилась,
На вік зачинилась
Козакові".
В монастирі Семен Палій не довго ще проживав, не довго згадував молоді літа та молився за Україну. Року 1710 розстався з життям найліпший може та найщиріший проводир в тик незвичайно сумних часах української руїни. Погиб чоловік, що мав найкращі гадки і так гарно взявся був переводити їх в діло; але вороги України стали боятися його, а свої позавидували йому. І всі ті темні духи подали собі руки і зловили та знищили народного борця в самих починах його патріотичних, народолюбних змагань!
Полягла козацька голова, як від вітру на степу трава: але слава не вмре, не поляже.
І справді Семен Палій, народний герой до нині живе в пам'яти українського народу. Народ славить його та банує сердечно за своїм любимцем проводирем.
"Ой ти, Семене, Семене Палію,
ти преславний козаче,
за тобою Семене Палію,
та вся Україна плаче".
І розказує собі нарід на Україні, що Палій і тепер десь живий, і як Господь йому велів, міняється як місяць: старіє і молодіє.