Та хоч би що там, а приїзд Максима Тадейовича став теж знаменною тичкою на дальшому життєвому шляху Семена Івановича.
Коли одного вересневого вечора ми втрьох заявилися в Пальошиній хаті, пропускаючи наперед Максима Тадейовича в демісезонному пальті й фетровому капелюсі, Семен Іванович так отетерів, що аж рота роззявив і прудко зскочив з ослона, а Тодоська Микитівна кинулася нишком замітати ребром долоні на ослоні порох, якого там не було.
Самий уже зовнішній вигляд Максима Тадейовича з хвацькими вусами, яких уже ніхто звичайно не носив, вразив старого Пальоху. Так вразив, ніби це з того світу до нього завітав, якщо не сам Городецький, то хтось із його міської челяді.
Бувалий у бувальцях Семен Іванович, що знав собі ціну й безапеляційно тикав у вічі навіть дільничному міліціонерові, не кажучи вже про всяких випадкових і постійних мисливців, що спинялися в нього ночувати, тут раптом заговорив до нового гостя через "ви", раз у раз виказуючи перед ним ознаки пошани. Коли Максим Тадейович тільки ще діставав з кишені цигарницю, вже Пальоха кидався до печі витягати жарину, дарма що на столі лежали перед гостем сірники, а вечеряти посадив гостя на покуті біля себе, раз у раз підсуваючи до нього то миску з борщем, то сушену рибу, запрошуючи своїм постійним: "Пребуйте!"
Навіть Дуню причмелив своїм виглядом Максим Тадейович: вона весь час стояла виструнчившись, мов проковтнула палицю, в кутку кімнати — й ні пари з уст! Лиш коли після довгих запрошень випити чарку підійшла до столу й, як годиться, проголосила: "Дай,Боже!", а Вадим жартома додав: "Щоб старости сідали", Дуня не втерпіла й додала в риму, широко осміхаючись: "Та й попропадали!" Коли ж Максим Тадейович, не добравши причини такої ворожнечі в Дуні до старостів, налив їй другу чарку й, подаючи, сказав: "Ну тоді за те, щоб старости були не плохі", Дуня, з чемності відмовившись, і сама не сплохувала, додавши: "Та й поздихали, як блохи!" На тому вона й поквиталася. Сидіти з таким гостем за одним столом вона, бувщи ще не заміжньою, вважала за нечемне.
Тодоська Микитівна, трохи оббувшись у присутності нового гостя, втерла краєчком хустки кутики вуст і, чи то щоб промовити щось до нової людини, чи з наївної цікавості, спитала:
— Гречку в Києві, надісь, уже покосили? А картоплю ж — викопали вже?
І дивно те, що строгий до "пустого базікання" господар хати цього разу подарував своїй дружині її дитяче запитання й навіть не повернув у її бік голови. Не інакше як тільки з поваги перед таким гостем.
Усе в поводженні й різних дрібних атрибутах Максима Тадейовича імпонувало Пальосі. І якийсь комбінований складаний ножик з виделкою та ложкою — дивина, яку Семен Іванович міг бачити тільки в когось із товариства Городецького, і звичка, випивши, кліпнути очима й спритно підчепити шматок оселедця, і, нарешті, манера тримати чарку, ледь відставляючи мізинця, — все це свідчило за певну породу й бентежило Пальоху.
Пізно ввечері, коли перед тим, як спати, я вийшов на двір подихати свіжим повітрям, до мене тихо, мов кіт, підкрався відкілясь Семен Іванович.
— А хто ж він буде, цей Рильський? — спитав Пальо-ха пошепки, намагаючись не стільки бути нечутним, скільки не зменшити своїм запитанням пошани до такого визначного гостя.
Таке важке запитання застукало мене зненацька, і я не одразу знайшовся що відповісти. Сказати Пальосі, що це видатний поет, — так моя відповідь пояснить йому не більше, ніж коли б оце повідомити Семена Івановича, що я зацікавився гомеопатією, а Вадим став філателістом; бути ж Максимові Тадейовичу таким, як і ми в його уявленні, "робочим з города" — явно не дозволяли капелюх і галстук. Треба було внести в образ нового мисливця якусь реальну ясність, а то Семен Іванович міг би затаїтися перед ним, тоді як нам так хотілося показати Максимові Тадейовичу нашого Пальоху в його природному стані, без усяких самообмежень і прикидання.
— Він із службовців, — відповів я, боячись навіть фахом учителя, що його мав колись наш поет, сполохати безпосередність і одвертість незрівнянного оригінала.
— Ге! — вигукнув дядько Семен, прикидаючи думкою, наскільки таке становище в суспільстві може бути вищим за посаду секретаря сільради й нижнім від голови райвиконкому, і, щоб уточнити життєву вагу не знайомої досі людини, спитав:
— Що ж він — у конторі де за писарчука, чи як?
— Та вроді того, — відповів я і, щоб одкараскатися від дальших розпитувань, подався мерщій до хати.
Другого дня Семен Іванович повів Максима Тадейо-вича у свої заповітні місця, де, за його словами, "угва політує", і хоч на торочках у Максима Тадейовича було не густо чирок, та зате висів добрячий крижень, якого Семен Іванович таки знайшов підраненого в густій лепесі.
Коли ми зійшлися надвечір всі біля Щучиного болота, щоб повертатися разом на село, я трохи затримався, виливаючи з чобота зачерпнуту за халяву воду. Семен Іванович підійшов до мене і сказав, видимо, ведучи далі якусь свою попередню, не висловлену ще думку:
— Отакі й з Городецьким бували: вбити — пошти що нічого не вб'ють, а що вже вип'ють!.. — він не доказав, бо думка з солодких спогадів про Лукуллові бенкети на полюванні з Городецьким раптом знизилася до практичних буденних потреб: — Ти, Барисе, скажи там коли отому Рильському: хай би привіз мені бобрикове пальто; їм же в городі по конторах їх дурно дають.
Я не сказав Максимові Тадейовичу ні про бобрикове пальто, ні про писарчука з контори: старий Пальоха й без того насмішив нашого поета своєю "смессю". Надто довершеною новелою з блискучим несподіваним кінцем вийшло в нього оповідання про якогось покійного вже Пилипа, якому Пальоха підбив ненароком шротиною око.
Приключкою до створення цього усного шедевра стала випадкова прикрість у Максима Тадейовича: коли, повернувшись з полювання, ми обтрушувалися, перше ніж зайти до хати, він запорошив собі ліве око. Я і Вадим навперемінки витягали ріжком носовичка порошину й таки витягай нарешті, але натерта повіка довго ще боліла, час від часу з неї стікали сльоза й заважала дивитися.
— Яке око? Ліве? — спитав Семен Іванович і одразу ж заспокоїв гостя: — То пусте!