Та й лети, лети, чайко, Та на другую пашу, Бо вже ж твоїх чаєняток Повкидали в кашу, —
Семен Іванович чогось завжди розчулювався, гірко схиляв на руку голову й, щоб не розплакатися, поспішав випити чергову чарку.
Отже, виходило, що ні до кіно, ні до філармонії Семена Івановича не поведеш. Про оперу — годі й говорити! Він і дурно довго не всцдів би там, а дізнавшись, що за те, щоб дивитися на ту "смесь", треба було купити квитки, Семен Іванович сердито дорікав би мені: "І нащо ти, Барисе, гроші викинув? Краще б ми пропили їх!" Єдине, до чого Семен Іванович охоче пристав би в Києві, це — "випити по чарці". З ким випити — з нами, з артистами опери й балету чи з працівниками міськради, — байдуже. Аби тільки не з своєю жінкою Тодоською Микитівною, яка коли не словом, то поглядом завжди спиняла широкий розмах свого нерозважного чоловіка й тим псувала йому настрій! Безперечно, найбільше всміхалося б йому пригоститися саме з нами, його давніми мисливськими знайомими, бо в нас можна було б не чекати, поки дадуть, а самому зажадати чарки до сніданку, обіду й вечері, як то бувало на полюванні в Сваром'ї.
Але саме це й лякало мене та Вадима, бо, побувши хоч раз у гостях, Семен Іванович міг би надалі й сам добиратися до нас кожного разу, коли йому закортить випити. А кортіло, на жаль, йому досить частенько... Щодо цього, то він скидався на отого Сидора Верещаку з поеми Максима Рильського "Чумаки":
Котрий, як у степу застукав сніг, Пропив як стій три пари полових...
Різниця між ними була тільки в тому, що Семен Іванович міг би втнути з волами й не один раз таку штуку, якби коли-небудь йому якось пофортунило розжитися на них і якби в такому випадку одчайдушну вдачу цього небораки не стримала б Тодоська Микитівна, яка в господарчих справах одна в сім'ї давала раду обшарпаним дітям і облупленій старій хаті.
Отже, коли виходить, що везти Пальоху до Києва — не небезпечна щодо клопітних наслідків авантура, то чому б нам не привезти в Пальошину хатину якусь живу характерну частку Києва? І ми надумали запросити на полювання до Сваром'я Максима Тадейовича Рильського. Ми наперед тішилися такою незвичайною зустріччю нашого прекрасного поета — мисливця й рибалки, філософа й художника — з незрівнянним життєвим практиком Семеном Івановичем Пальохою, що напевно збагатить своїм образом галерею персонажів-диваків Максима Рильського. Для самого ж дядька Семена це буде така знаменна подія, що стане межею двох епох: до того, як "Барис і Володимир привезли отого Рильського", й після того.
Я маю сумнів, що Семен Іванович тримав коли-небудь у руках годинника або календаря, бо практично обходився легко й без них. Щоб визначити час дня, він мав свої координати: "Вийду з дому, як сонце буде над Пожарським лісом" або "Як сонце ховається за Петрів-цями, саме крижня сідає на Козлисі". В більших періодах часу він теж не плутався: якщо треба було сказати, що якась подія, приміром, смерть кума або народження другого сина, сталася ще до революції. Семен Іванович казав: "Це ще за Городецького було". Того самого київського архітектора-багатія, відомого в місті своїм дивовижним будинком у Липках, прикрашеним ліпними звірами й птахами. Бувши запеклим мисливцем, Городець-кий щороку виїздив восени човном на низ Дніпра полювати в плавнях і неодмінно брав до свого мисливського почту й Семена Івановича. Одного літа він мало не затягнув нетягу Пальоху в Африку полювати левів, та завадила Перша світова війна, що закрила кордони, а Семена Івановича кинула в тилові частини на австрійський фронт... Це коло Городецького Семен Іванович навчився ставити в житті понад усе полювання й не обмежувати себе на привалах одною чи двома чарками горілки.
За революційних часів, коли в перші роки все перемішалося й різні влади часто мінялися — то Корейського заступала Центральна Рада, а цю гетьман, то прийшли "большаки", а далі де взялися ще й "оникінці", яких у Сваром'ї майже й не бачили, бо знову прийшли "Петлюри", що якось уже мелькнули були перед сваромця-ми, а з ними поляки, Семен Іванович волів визначати час не за мінливими владами, в яких він попервах погано орієнтувався, а за прикметнішими подіями в своєму житті на зразок "Корова здохла, як Барадулін приїздив на зайці". Бо Семен Іванович за своєю природою був далекий віл політики. Лише один раз, розповідаючи принагідно, що й у його хаті "стояло два Петлюри", він раптом замислився й спитав мене: "А хто ж то їхнього, сказать, головного на Петлюру ставив? По якому закону він петлюрив стільки, що аж досі декого на селі за нього тягнуть? У нас, у Сваром'ї, за нього так що й не голосували..." Навіть тепер його уявлення про побудову Радянської влади спиралося лише на два щаблі: на нижчому стояв старший міліціонер у районі й на найвищому — Григорій Іванович Петровський у Харкові. Пальоха навіть думкою рідко вдавався до них, але коли йому щось допікало через край, він казав, бувало: "Сказать би про це старшому міліціонерові в Броварах — хай би щось придумав!" або "Коли б ото хто до Петровського в Харків поїхав та розказав йому все!" Але далі мрій діло в Пальохи не йшло. Місцеву владу, приміром, голову Сва-ромської сільради або дільничного міліціонера, він не вважав за начальство: вони були з своїх, тутешні.
Отже, так чи так, а приїзд Максима Тадейовича мав стать подією в житті Пальохи. Проте, тільки бувши дуже наївним, можна було б думати, ніби тут могла щось важити чарівна поезія нашого поета або його ім'я, широко відоме й тоді читацькій Україні. Семен Іванович був не тільки неписьменний, а, я сказав би, — принципово неписьменний. Витрачати вторговані на базарі за рибу та птицю гроші на книжки здавалося йому таким же безглуздям, як, скажімо, платити членські внески до Спілки мисливців та рибалок, а взяти дурно з читальні журнал чи газету, щоб хтось прочитав йому новини, Пальоха вважав за марне діло, бо, мовляв, "скільки не читай, усе дно, крім брехні, нічого не вчитаєш". Складати вірші або пісні, на його думку, міг лише ні до чого не придатний малахольний, та й то хіба що знічев'я. Якби Пальосі прочитати перший-ліпший твір Максима Рильського, він, мабуть, інакше не реагував би на нього, як тільки спитавши: "Ну, а горілку ж він п'є?" Це означало воднораз і тактовне запитання, чи має новий гість у своєму ягдташі непочату пляшку й у зв'язку з тим, чи є рація триматися коло нього під час завтрашнього полювання.