І однесли, і поховали її під останніми зацілілими соснами на сваромському цвинтарі, і споминали її добрим словом, як звичай велить.
Панта pea!
Спеціальний теплохід, що возить охочих подивитися на Київське водоймище, відійшов від пристані в точно визначений час. Вбраний у граніт високий берег став меншати, видовжуватися, і ось його чорна смуга над водою зовсім загубилася серед клекотливої метушні сьогоднішнього Подолу. За палубою пливуть назустріч моторові човни, самохідна баржа, промчав глісер, від річкового вокзалу, стрепенувшись, відокремилася ракета і, здається, попливла на південь і сама струнка вокзальна кам'яниця, як ті дерев'яні пристані за нею, як ота заціліла церковка Миколи Мокрого...
Линуть назад піщані береги, кущі верболозу на них, тануть у синюватій млі дальні Чернігівські ліси, швидко тече за бортом вода, а за нею спливає час, і кожної миті вже й вода не та, що була допіру, і час інший, і, мабуть, я сам уже не той. То тільки здавалося мені, ніби я плив життєвою рікою, непідвладний ні її течії, ні обставинам часу. Омана! Не я визначав собі перейдену життєву путь, силкуючись проглянути в прийдешнє, а життя й обставини носили мене по всіх усюдах, не даючи спинитися ні мені, ні часові. Бо все минає, все раз у раз одмінюється. Он у далині вип'ялося на гору тисячолітнє селище Вишгород. Колись облягали його половці, палив Батий, топтала польська шляхта, трюхикав у тарантасі сонними вишгородськими вуличками становий пристав... Усе спливло за часом. І хіба пізнаєш у цьому людному тепер, ворушкому селищі з новозбудованими кам'яними спорудами, портальними кранами й залізничними вагонами те старозавітне сільце в садах, коло якого так ще недавно неохоче спинявся пароплав, щоб спустити сходнями одного чи двох випадкових пасажирів на порожній, безлюдний берег!
Теплохід спиняється на кілька хвилин перед високою греблею Київської ГЕС, що перетяла Дніпро, та ось він обережно рушив у вузьку тисняву шлюзу, і чорна металева брама тихо замкнулася позаду. Спереду через спущену другу браму в шлюз скочуються барнаво-пінясті водяні вали й казяться під високими стінами, що не дають їм розпросторитися. На знуртованій поверхні бентежно здригаються біля стін поплавці водоміру й підносяться все вище й вище. З ними разом підноситься й теплохід, наче його зважують на велетенських терезах, де за шальки правлять дві дніпрові поверхні — нижня, до греблі, й верхня, за греблею. Але на яких терезах зважити час, що лежить за одною поверхнею і простягнеться за другою? В який шлюз утиснути велику ріку життя, де мої шість з половиною десятків літ — навіть не маленький епізод, а лиш мізерна мікрокрапля?.. А мені ж здавалося, що мій вік перейшов через кілька епох! Чи й зараз я не свідок нової, осяяної електрикою епохи, що позначила свою путь вогнями дніпровських електровень? Чи не про неї шепоче мені внутрішній голос з далеких шкільних літ лермонтовські слова:
Набудують димних келій
Люди серед гір;
І туди, де кручі й скелі,
Дійде гук сокир;
І залізна там лопата
Лоно кам'яне,
Тільки б золото дістати,
Наскрізь розітне V.. *
* Переклад М. Терещенка
— Наскрізь розітне-е-е... — відлунює позаду в шлюзі, і теплохід упевнено виходить на широкий простір київського водоймища. Але з далини віків я чую знову Гера-кліта:
— Панта pea! Все минає, мине й це колись.
Бо ось тут було раніш головне річище Дніпра, а он далі, ліворуч, заростав куширом і лататтям старик, від нього збочували затоки, а ще далі випинали з води голі спини й вигрівалися на осонні довгі піщані коси; здається, саме тут, де ми зараз пливемо, потужну Дніпрову течію розтинав острів, і від нього час від часу важко гупали у воду брили землі, піску й коріння... Все пішло під воду.
Мої очі тривожно шугають по ледь помітній лінії лівого берега, намагаючись знайти хоч якусь одиноку предметну згадку від колишнього Сваром'я, але я нічого не знаходжу. Лиш хвиля за хвилею накочується відтіля, де було колись село, і безсило розбивається об борти теплохода...
Та невже ж так-таки нічого й не лишилося з тої давньої давнини? Я оглядаюся навкруги, й тільки на високому правому березі пізнаю кам'яну новопетрівську церкву. Вона стоїть ніби така ж сама, як і тоді, коли тридцять років тому я бродив по сваромсьюіх болотах і оглядався здаля на неї як на єдиний орієнтир у хащах очерету. На великій відстані церква скидалася більше на турецьку мечеть з мінаретом-дзвіницею і переносила мене в думках із сваромських лук у дунайські плавні, де зігнані з останнього коша запорожці полюють і рибалять, заблукавши аж у XIX сторіччя.
І як вона, ця примітна звідусіль будівля, заціліла серед запеклих боїв на Новопетрівському плацдармі останньої війни? Якою хвилею занесло її в електрифіковану еру дніпровських гідростанцій? І невже вона, темна й понура тепер, буде за єдиний дороговказ у моїй мандрівці в молодість?.. Дурниці! Он на виступі церковної стіни, де починається округла баня, лелека вмостив своє гніздо, бо в сьогоднішніх Новопетрівцях йому забракувало стародавніх затишних стріх, та й всередині церкви, як і в душах парафіян, певно, вже не те, що було колись. Позаторік, прощаючись з Дунею на березі коло пристані, я спинився поглядом на цій же церкві, що височіла на високому правому березі, і спитав, чи правлять ще в ній і чи ходять туди сваромці.
— Та правлять, тільки я вже не ходжу до церков. — Дуня на хвилину замовкла, ніби думаючи про щось, а потім сказала: — Воно, Барисе, хтось таки керує нами, — Дуня на мить звела до неба очі й закінчила притишено: — А те, що попи кажуть у церкві, то все брехня.
Я мимоволі посміхнувся. Не може ще баба Явдоха, колишня Дуня, мислити без того, щоб хтось не керував нами! І я питаю сам себе: чи дотягне ж вона, нарешті, до того, що можна на світі обійтися й без божественних сил — самим керувати собою?.. І знову Геракліт відповідає мені: "Дотягає! Бо — панта pea!.."
1965
1 Охримснко Вадим — близький товариш М. Т. Рильського та Б. Антоненка-Давидовича. Журналіст; його нариси неодноразово друкувались на сторінках газ. "Пролетарська правда". Під тиском органів НКВС, ГПУ вкоротив собі віку (1938 р.).