Ноги гудуть і ледве ступають, але ми щиро регочемося безпосереднім, молодим сміхом. Навіть Гордюшу це так дойняло, що він плеснув долонями і, як п'ятилітній дітвак, повалився на спину. Це заражає і нас. Справді, чому б нам не полежати! Ми, як підкошені, важко бебе-хаємося навзнак у м'яку траву. Трава ховає нас одне від одного, затуляє перед очима далекі вогні на Дніпрі й лишає тільки зоряне небо. Просто над головою займаються одна по одній вечірні зорі й дрібно розсипаються сріблясті порошини Чумацького Шляху. Мої очі вток-милися в одну велику зірку, що стримить над Дніпром, і мені вона нагадала чомусь Туреччину. Десь та Туреччина, десь Аравія, піски Сахари й нестерпуча спека екватора. Великий глобус землі без угаву крутиться в нестримному русі між світами. І кожну мить ми вже не там, де були допіру. Планета мчить в одвічному розгоні, і з нею мчимо й ми. Моє тіло лежить на луці серед озер; я — найвища тут точка земної поверхні. Далебі, космічні вихри, що летять навзаводи із землею, можуть легко здмухнути мене геть. Я навіть заплющив очі, бо мені, — як закрутишся, було, дитиною, — нараз пішов обертом світ, і ґрунт провалюється кудись у безодню.
Земле! Земле, "найкраща з-поміж планет!..".
Я продер крізь густу траву пальці й з насолодою торкнувся спокійного, вогкого лона матінки землі.
Семен Іванович десь уже нажлуктився. Йому тепер небагато треба, щоб почати співати, але він утримується, щоб мати підставу зміцнити себе ще й коло нас і тоді вже втнути по-справжньому. Замість привітання він каже Гордієві:
— А дай попиросу!
Дуня йде до корови й кидає принагідно нового до-тепа:
— Закурити попиросу, щоб не крутило в носі!..
Із зеніту падає за Дніпро в нічну прірву зірка і ясно спалахує над небосхилом.
З хати виходить син, Семен-молодший. Кашкет з лакованим ремінцем зліз йому по-молодецькому на потилицю, а на чоло, затьмарюючи його думки й бажання, звисає здоровенний чорний чуб. Він упорався десь на сезонній роботі й тепер іде на вулицю парубкувати. Семен Іванович голосно позіхнув і подався й собі до хати відпочити перед вечерею.
Тодоська Микитівна клопочеться надворі біля багаття, нагріваючи нам чайника. Вона розповідає про свого сина.
— ...Воно, надісь, і женити б його пора, ну тільки, аби ж дівчина путня!.. Тепер, сказать, і дівчат пошти що нема; та й молодиці все набіжні... Траплялась йому туг одна вдовиця, ну тільки ж така вже стерво, що я б із нею, звиняйте, й під клунею вдвох не сіла! А багатирка: і дві корови, і коней пара, і скриня в неї здоровенна...
— Так чого ж? Було б! — потирає над вогнем руки Гордій і мимоволі збивається в голосі на Семенові інтонації.
Тодоська Микитівна підпирає худою, кощавою правицею зморшкувату щоку, а лівою загрібає патичком жар.
— Та воно б і можна було, ну тільки нахалничає та-ка-сяка дочка з парубками!.. Ото приходить якось Семен (це Тодоська Микитівна — про сина) ввечері та й каже мені: "І що воно, мамо, робити? Оце сказала мені Кар-дашиха, щоб у прийми до неї приставав. Вона ж і нерівня мені, на десять год старша, ну тільки ж — багатство". А я йому: "Та що ж ти його, синку, вдієш? Правда, що — багатство, а й віку ж свого жаль... Не треба. Жили ми, сину, в злиднях, проживемо й далі без того багатства. Хай йому абищо!.."
Тихо тліють жарини край багаття й одсвічуються в зажурених, добрих очах похнюпленої Тодоськи Микитівни.
Вона злегка стрепенулася, помовчавши, наче прогнала якусь навісну думку, і тепер уже іншим, бадьорим голосом розповідає, як другого ранку син не витримав спокуси. Зачесав волосся, одяг нову сорочку, позичив у якогось Пилипа задля параду шкуратянку, накинув її наопашки й пішов женихатися. Та біля вдовиних дверей він зійшовся з отим бандитом, злодіюгою Петром, що теж у такому ж приблизно урочистому вигляді простував до легковажної багатирки. Петро прихопив з собою пляшку горілки й київських "канахвет", і співвідношення сил стало нерівне. Багатирка посадила Семена на лаву, а Петро одразу ж гепнувся на багатирчині подушки.
— Отож воно так... — кінчає своє оповідання Тодоська Микитівна. — Він думав, що воно, сказать, по-настоящему, а вона, сука, сіла між ними та й каже: "І кого ж це мені з вас, хлопці, у прийми брати? І ти, Семене, мені наравишся, ну й до тебе ж, Петре, серце моє горнеться..." Так він узяв картуза та й пішов геть...
— Та йдіть уже вечеряти! — кричить нетерпляче у вікно Семен Іванович. — Люди голодні, а вона плеще!
Його, власне, турбують не так "голодні люди", як недопита пляшка у В адамовому ягдташі, і це через те він так приспішає.
Тодоська Микитівна важко зітхає й несе чайника до хати.
Як і треба було сподіватися, пароплава нема. Ми чотири години тиняємося знудьговані, невиспані на порожньому березі, але на обрію жодного знаку, ані димка, ані хмаринки, що скидалась би на димок. І ранок — не ранок, і небо каламутне й невиразне. Зморене тіло ниє, і очі ріже сон. Ех, швидше б відціля до вигідних міських умов! Тільки в'язка качок на торочках нагадує вчорашній день і дає сили терпляче чекати й затамовувати в собі гіркоту марної витрати часу. Одначе пароплава все ж таки нема... Щоб збути якось порожні години, ми знову сходимо на Козачу гору й ідемо берегом до кладовища. Воно тут же, на березі, недалеко Козачої гори, майже на середині села. Ще недавно між кладовищем і Дніпром була вулиця, стояли хати, росли на городах гарбузи й картопля, і я добре пам'ятаю цей час. Тепер нема ні хат, ні городів, навіть самої вулиці. Весняні води знесли їх за три роки геть. Навіть одгризли шматок кладовища. Воно скулилося на горбку й причаїлося, перелякане, під соснами. І чудно мені ходити зараз краєм урвища й дивитися на бистру, де були колись людські оселі... На сажень нижче від моїх ніг стремить із кручі зруйнована домовина.
— Навесні, — оповідала Тодоська Микитівна, — Дніпро вирив кілька трун і поніс їх з собою до моря. Мов човни, пливли вони на низ і крутилися на чорториях...
Це справило на Тодоську Микитівну велике враження.
— Вже ж я й до церкви було кожної неділі ходила, й говіла повсіда у Великий піст та Петрівку, а оце як глянула на ті труни, так і мені вже щось тепер не віриться. І, скажіть, як їх порозкидало! Надісь, аж до Катеринослава понесло. Ну, де ж ти його на Страшному суді збереш ті кістки, коли одна тобі тут, а друга геть аж під Києвом?.. Мабуть, умреш — та й по всьому.