Години через дві вони попадали у сніг. Їм здавалося, що вони пройшли дуже багато. Насправді ж, вони здолали менше кілометра. Вони зібрали останні дрова і знову пили гарячу воду, як ліки. Вони вже не говорили, обидвоє були обморожені, пальці рук і ніг зовсім заніміли. І все ж вони знову піднялися, щоправда, цього разу їм довелося обнятися і йти поруч, підтримуючи один одного. Через це рухалися вони зовсім поволі. Але їм тільки здавалося, що вони йдуть. І вони чекали, що от-от зараз розійдуться хмари — і над ними відкриється синє небо...
***
Дік бачив, як опустився катер. У першу мить його охопила радість — вони все-таки повернулися!
Але одразу ж згадав, що повинен їм відомстити.
Він повинен убити їх, бо це вони винні у смерті Казика і в тому, що помирає Мар'яна. Вони могли їх урятувати. Могли все зробити. Але не захотіли.
Ніколи раніше Дікові і в голову не приходило, що можна вбити людину. Людей на світі мало. Вони допомагають один одному. Без цього люди загинуть, бо ліс сильніший за кожного з людей.
Це оті, з чистої станції, не можуть бути людьми.
"І якщо ви всі такі, то не потрібна нам ваша Земля, ваші білі простирадла і гладенькі столи. Я знаю, — гарячково думав він, — ви повернулися, бо забули забрати свої речі. Ви хочете відібрати у нас все, бо ми брудні і негарні, бо вам соромно думати, що ми з вами прилетіли з однієї і тієї ж Землі. Ви нам не потрібні! Геть звідси! Я не віддам вам цих речей — ці речі залишаться тут. Ми всі прийдемо сюди і будемо тут жити. І ніколи не полетимо на Землю!"
Ненависть до людей, які хочуть відібрати у селища станцію, як здобич, яку Дік переслідував стільки днів, як здобич, заради якої загинули його друзі, затуманила у його свідомості розумну, здавалося б, думку: якщо люди повернулися, то потрібно принаймні попросити їх вилікувати Мар'яну.
Втомлений, доведений до відчаю, майже божевільний, Дік не міг мислити логічно. Він був дикуном, породженням лісу, шакалом, який припіднявся на задніх лапах над здобиччю... Але, на відміну від шакала, у Діка був бластер.
Павлиш посадив катер, першим вискочив з нього. Вони вже вирішили, як чинитимуть: спочатку жінки запустять усі скаути, але не на звичну високу орбіту, а під хмарами. Площа, яку потрібно було дослідити, була відносно невелика. Вона обмежувалася з півночі скелями, де лежав "Полюс", а з півдня великим озером, на березі якого стояла станція. Будь-яке людське поселення, яке існує у цих межах, буде знайдене скаутами протягом години.
А поки Павлиш, взявши анбласт, обшукає найближчі околиці станції. Людина, дикун, якого бачила Клавдія, не міг зайти далеко.
Відчинивши люк і вистрибнувши на мокру траву, Павлиш побачив, що менші куполи вже згорнуті — станція почала самоконсервацію. Щоправда, цю роботу вона повинна робити значно швидше. Павлиш не знав, що винен у цьому Дік — він перестріляв половину роботів. Зрештою, про консервацію Павлиш не думав. Думав тільки про те, як все зробити швидше. Не забути взяти в аптечці перев'язочні матеріали. Захопити в камбузі глюкозу і шоколад...
Він не встиг зробити і двох кроків від катера — жінки ще залишалися всередині, — як побачив у вікні темний силует людини.
По інерції Павлиш продовжував йти, розуміючи вже, що потрібно щось сказати, щось таке, що би відповідало цьому неймовірному моменту. "Як добре, — встиг він подумати, — що вони теж нас шукали і ми здогадалися повернутися..."
І він почув низький хриплий голос:
— Іди звідси!
— Що? — Павлиш не зрозумів. Він продовжував йти.
— Не підходь. — Голос зірвався. — Не підходь, я вб'ю.
— Зачекайте, — сказав Павлиш.
Він зупинився. Світло всередині станції було яскравіше, аніж сутінки назовні, і він не міг роздивитися обличчя людини. Голова здавалася надто великою, напевно, через гриву волосся. Свідомість фіксувала дрібниці, деталі. Павлиш не міг зрозуміти, що тут коїться.
Де він бачив цю картину? Давно, в дитинстві. Так, у "Робінзоні Крузо". Робінзон на острові, — волосся до пояса, одяг зі шкір. Добре, що вони ще не розучилися розмовляти:
— Іди, — повторював Дік. — Іди звідси.
Через те, що він говорив і йому відповідали, він не наважувався вистрілити. Він бачив цю людину, високу, вищу за Старого, в скафандрі. Дік знав, що таке скафандр. Шолом був прозорою кулею, не заважав роздивитися обличчя. Обличчя було простим, чистим, звичайним обличчям. Воно було ретельно виголеним, а через те, що Дік ніколи не бачив дорослого поголеного чоловіка, то йому здалося, що перед ним дуже великий підліток. Адже навіть у Діка вже була борода, коротка, він підрізав її. Тільки в Олега борода ще не росла.
— Іди, — повторював Дік, як заклинання. Він вже не хотів, щоб той чоловік пішов, але інших слів не знаходив. Була інерція і страшенна тупість, як під час приступу лихоманки.
Поруч з тією великою людиною стояли дві жінки. Одна була велика, майже як чоловік, друга — маленька, худа, як Мар'янка. Обидві були у скафандрах. На їхніх обличчях було здивування і навіть страх. Вони бачили в руці Діка бластер.
— Не треба! — раптом закричала маленька жінка. — Це я у всьому винна! Я не зрозуміла! Коли ви прибігли, я не зрозуміла!
Вона швидко пішла до станції.
Мужчина хотів затримати її, але маленька жінка вирвалася. Вона йшла дрібними, невпевненими кроками, ніби хвора.
І тоді Дік впустив на підлогу бластер і відступив до дальньої стінки, де лежав мертвий Казик. Він стояв, опустивши сильні руки, і чекав, що буде далі, бо він тепер нічого не вирішував і взагалі не думав.
Клавдія блискавичним рухом набрала код станції на дверях, швидко відімкнула всі замки і скинула шолом, незважаючи на слабкість, її рухи були чіткими. Ця ситуація, хоч і неординарна, підходила під категорію надзвичайних випадків, а Клавдія недаремно вже стільки років працювала в експедиціях. Якщо ситуація має пояснення, якщо у неї є аналог: люди гинуть, потребують негайної допомоги, — Клавдія могла і вміла діяти швидко та ефективно, як ніхто інший в Галактиці.
Павлиш і Саллі ще знімали шоломи, а Клавдія вже знала, що на станції не одна людина — вимучений, дикий юнак в шкурі невідомого звіра. Окрім нього, ще двоє. Хлопчик, що лежав на дивані в кают-компанії, і дуже худа дівчина, без свідомості, зі страшенно розпухлою ногою. Вона марила.