Селище

Сторінка 75 з 92

Кір Буличов

— Спогади? Про що?

— Про нас... Я пожартував. Я не буду писати спогади. Я бавитиму онуків. Вам з Мар'янкою також буде нелегко. Ти уявляєш, скільки всього знають ваші ровесники?

— Я буду вчитися.

— Звичайно. Тобі буде важко.

Сергіїв не розумів, що для Олега земні проблеми не підкріплювалися зоровими образами, попереднім досвідом — Земля залишалася досі краєм обітованим. Якщо треба вчитися — вивчимося. Це потім прийде розчарування.

Олега все більше хвилювала непізнаваність місць, якими вони йшли. Давно вже мав з'явитися потічок, ущелина, але скелі довкола були незнайомі, чужі.

Сергіїв відчув хвилювання Олега.

— Ми що, заблукали? — запитав він.

— Усе інакше, ніж тоді, — пояснив Олег. — Це через сніг.

— Не бійся, — заспокоював Сергіїв. — Ми не можемо сильно збитися з дороги. Поки ми знаємо загальний напрямок руху, поки ми йдемо вгору, нічого страшного не станеться.

— Зачекай, — сказав Олег. Він почув дзюркотіння води.

Знову повалив лапатий сніг. Вони вийшли до потічка через кілька хвилин і далі пішли догори проти течії, хоча це було не дуже надійно. Минулого разу до потічка вони вийшли вже біля ущелини. А скільки тут може бути струмків?

Вони йшли до вечора майже не зупиняючись. Жодних пригод. Олег стріляв у зайця, але не влучив. Снігопад не припинявся. Він налипав до одягу, але не було холодно, тільки з кожним кроком ставало все важче й важче витягувати ноги зі снігу.

Коли стемніло, мандрівники зайшли в ущелину. Але це була зовсім інша ущелина. Швидше, широкий водорий. Там і залишилися ночувати. Вони розуміли, що збилися з дороги, але повертатися було пізно. Якщо там, нагорі, снігу не так багато, то залишається надія вийти до перевалу. Але говорити про це не хотілося. Олег розділив рештки грибів на три частини. Хмиз вони економили і, як тільки вода в банці загрілася, одразу ж погасили вогнище, а головешки склали у торбу.

Вони спали під скелею, вночі був мороз, і вітер скочувався водориєм, як потік весняної води.

***

Вранці Павлиш зібрався в гори.

Він покликав із собою Саллі, як і домовлялися, але Клавдія була проти, бо надійшов день профілактики і Саллі повинна була перевіряти апаратуру — це її обов'язок. Павлиш взявся умовляти Клавдію, що профілактику можна перенести на інший день, але вона була невмолима. Клавдія глибоко переконана в тому, що нею керує почуття обов'язку і тільки почуття обов'язку. І жодних інших почуттів вона не знає.

— Бог з вами, Клавдіє, — сказав Павлиш. — Якщо ви не хочете, щоби зі мною літала Саллі, летімо з нами.

Йому здалося, що Саллі, яка чула цю пропозицію, усміхнулася, але він не наважився подивитися у той бік.

— Ви збожеволіли! — сказала Клавдія і несподівано зашарілася. — Павлиш навіть не підозрював, що Клавдія уміє червоніти. — Ви думаєте, що саме я — головна ледарка на нашій станції?

— Я нічого поганого не мав на увазі, — сказав Павлиш. — Я тільки думав, що і вам рано чи пізно доведеться летіти в гори. Це ж ваша стихія.

— Моя стихія — уся планета, — сказала Клавдія. — Гори вже обстежили скаути. Система, яка знаходиться на північ від лісу, порівняно молода, без активного вивітрювання. Якщо там і є щось не банальне, то потрібно буде робити глибоку свердловину...

— Моя справа — запропонувати. Місце у всюдиході знайдеться.

— Дякую за запрошення, але якось іншим разом...

Саллі загорнула Павлишу кілька бутербродів на дорогу і дала термос з кавою.

— Не турбуйся, — сказала вона, коли Клавдія пішла до себе в лабораторію. — Мені справді сьогодні треба працювати. Ми полетимо з тобою наступного разу.

— Не знаю, коли буде той наступний раз, — сказав Павлиш. — Завтра з'являться ще мільйони справ.

— Щось придумаємо. Сьогодні ти знайдеш якісь нові гарні місця. Добре?

Саллі піднялася навшпиньки і легенько поцілувала Павлиша у скроню. Вона була висока на зріст.

— Я знаю, що зроблю, — сказав Павлиш. — Я вже все придумав.

— Що?

— Я переселюся в лабораторію. Разом з тобою.

— Зі мною?

— Так. У нас буде свій будиночок, ми зможемо зачинити за собою двері. Чому ми мусимо ховатися з нашим почуттям і робити вигляд, що не подобаємося одне одному?

— Ти не вмієш обманювати.

— Тим паче. Клавдія все одно незадоволена.

— Звичайно. Це крах усталених норм. Вона чудово знає, звідки беруться діти, не вважай її синьою панчохою. Але в експедиції вона звикла, що на твоєму місці Срібляна Талева. Наші стосунки неправильні, несподівані, і вона ніяк не може до них пристосуватися, а нас завжди дратує те, до чого ми не можемо пристосуватися. Наприклад, нас дратує ця планета.

— Не треба філософствувати, — сказав Павлиш. — Поставимо її перед фактом.

— Нічого не вийде — лабораторія недостатньо стерилізована. Клавдія швидше умре, аніж дозволить комусь жити там.

Закінчити цю розмову вони не встигли, оскільки повернулася Клавдія. Вона принесла жовтий аркуш.

— На третій день, — сказала вона, — один із моїх скаутів зареєстрував металеву аномалію ось у цьому квадраті. До того ж, його повідомлення не чітке — я не змогла зрозуміти, що там за вихід. Якщо тобі байдуже, куди летіти, подивися у цій долині. Аномалія поверхнева, і це особливо дивує.

— Із задоволенням, — сказав Павлиш.

Павлиш зробив коло над станцією, погода була хороша, видно далеко. Затуманеною скелею піднімалися, зникаючи у хмарах, стовбури велетенських дерев. Озером бігли невеличкі хвилі. На Землі Павлиш давно би вийшов на озеро у гумовому човні і рибалив би чи купався собі на втіху. Втім, потрібно буде здійснити екскурсію по дну озера. Наступного тижня.

Потім Павлиш підняв всюдихід вище, прорізавши хмари.

З хмар вилетіла зграя птахів — таких Павлиш уже бачив, це були дивні істоти, напевно, плазуни, — потрібно упіймати один екземпляр для дослідів; вони влаштували у повітрі жорстокий поєдинок: спліталися у клубок, розліталися знову, кидалися одна на одну.

Вершини гір, ще далекі, прорізали хмару. Ближче — чорні, безсніжні; далі — укриті снігом, масивні, спокійні і знайомі — гори повсюди одинакові, на будь-якій планеті.

Всюдихід зупинився біля гір. Тепер можна було зрозуміти схему розташування гірської системи. Гори піднімалися виступами від долини, переходячи в перший, порівняно невисокий і плаский хребет. За ним тягнулися високогірні долини, на яких навіть зараз, улітку, не танув сніг. За долинами ланцюгом здіймалися гори набагато вищі, вже справжні гіганти — висотою більше п'яти кілометрів. Далі — Павлиш знав про це, але здалеку було важко побачити — розташувався візерунок вершин, найвищих на планеті, і найвища гора заввишки понад одинадцять кілометрів, яка ще отримає достатньо гарну і горду назву.