Куля піднімалася ліниво, але наполегливо, все швидше, і Олег підсвідомо чекав, що зараз кошик смикнеться — канат зупинить підйом.
Але політ продовжувався, і горизонт повільно і непомітно розширювався — у тумані заховалися краї землі. Селище стало помешканням тлі, а ліс — безкраїм морем.
Раптом стало темніше. Язик хмари, що спустилася зверху, затулив горизонт. Підйом кулі сповільнився.
— Може, спустимося? — запитав Сергіїв.
— Ні, — відповів Олег.
Його здивувало запитання Сергіїва, адже вони мали намір пройти крізь хмари, і подивитися на чисте небо. Сергіїв мовчав.
Було дуже тихо. Просто неймовірно тихо. Олегу здалося, що він ніколи в житті не чув такої тиші.
Було незрозуміло, чи піднімається куля, але вона піднімалася, бо клапті густих хмар поволі опускалися перед очима.
Тут було холодніше, аніж на землі. Краї кошика стали мокрими.
— Здається, ми перестали підніматися, — сказав Сергіїв.
Олег підійшов до пальника і збільшив полум'я.
Стало ще темніше. І почав підступати страх. Олег дивився на Сергіїва і думав: "От щаслива людина, йому зовсім не страшно. А я не знаю, куди ми рухаємося і чи виберемося колись з цієї мокрої вати". Він не знав, що Сергіїву страшніше, ніж йому, бо Сергіїв лише вдруге піднімався на повітряній кулі, але розумів, що достатньо випадкового вихору, аби їх кинуло вбік, і вдарило до землі чи віднесло до гір.
— Я скину баласт, можна? — запитав Олег.
Питання було риторичне. Командиром кулі був він, і Сергіїв визнавав його старшинство у повітрі. Додаткові мішки з баластом взяли саме з цією метою. Навіть попередили мешканців селиша, щоб вони відійшли якнайдалі від галявини, аби не потрапили під мішок з баластом.
Сергіїв допоміг Олегу скидати мішки донизу. Після кожного скинутого мішка кошик здригався, куля робила ривок догори, як втомлений плавець, який гребе до поверхні води, щоб ковтнути свіжого повітря.
І раптом посвітлішало. Світло було дивне, інше. І Олег збагнув, що скоро вони вийдуть з хмар. І вони вийшли з хмар. Довкола них ще була сіра вата, але над їхніми головами вже засяяли зорі. І Олег побачив, яким несподіваним було це видовище для Сергіїва, який вже багато років не бачив зірок.
Сергіїв завмер, дивлячись у небо. Куля округлилася, відбиваючи хмари, але між її боком і хмарами була глибока синява і мільярди зірок. І при цьому було світло, зовсім світло: праворуч яскравим розпеченим котлом світило сонце. Було одночасно і холодно, як у горах, — холодно свіжістю простору, — і гаряче від сонця.
А куля продовжувала непомітно підніматися, залишаючи внизу хмари, які видавалися м'якими, але цупкими настільки, що можна було переступити через край кошика, і йти по них, трохи провалюючись в їхній білий мох.
Сергіїв спам'ятався перший і сказав:
— Скрути пальник. Бо віднесе.
Олег послухався.
Вони мовчали і дивилися на небо, на хмари. Їм не хотілося опускатися донизу, хоч вони вже й замерзли.
І цієї миті Олег побачив дивну річ.
Небом швидко і наполегливо рухалася чорна крапка.
Вона з'явилася на периферії його зору, і Олег спочатку побачив не її, а розкішний хвіст, білий і прямий, який зникав аж за горизонтом, ніби з тонкої труби, розширюючись, виривався стовп пари.
— Сергіїв, — сказав Олег. — Подивися. Що за звір?
Сергіїв, який дивився в інший бік, озирнувся. Точка наближалася до кулі, що затуляла середину неба, і вже була готова зникнути.
Сергіїв сказав:
— Цього не може бути!
— Що? — Олег відчув неймовірне здивування в голосі Сергіїва.
— Це... це літак, чи ракета... чи... Але це зроблене людиною.
Чорна крапка зникла, і Сергіїв швидко перейшов на інший бік
кошика. Кошик нахилився.
Не відчуваючи холоду, вони дочекалися, поки чорна крапка не випливе з-за іншого боку кулі і піде далі, впевнено, прямо, залишаючи спочатку тонкий, а далі все ширший хвіст.
— Як людина? — запитав Олег майже ніяково. — Тут нікого немає. Може, це птах?
— Підрахуй швидкість, — відповів Сергіїв. — І висоту. Я думаю, що це проба.
— Що?
— Дослідницький атмосферний скаут. Він іде зі швидкістю біля двох тисяч кілометрів на годину, на висоті десять-п'ятнадцять кілометрів. Такі бувають в геологічних експедиціях.
— Отже, тут хтось є?
— Отже, тут хтось є, — підтвердив Сергіїв.
Він подивився на сонце, щоб визначити напрямок руху скаута.
Скаут почав опускатися. Їм було видно, як він знижується і скидає швидкість. Паровий хвіст зник недалеко від хмар.
І все. Тільки розмитий слід у синьому небі.
— Спускаємося, — сказав Сергіїв.
— Давай, — погодився Олег. — Я зараз помру від холоду.
Опустилися вони на болоті, а потім усім селищем до вечора
витягували звідти кулю. Усі забруднилися і змокли. Але це вже не мало значення.
На планеті були люди. Інші люди.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Планета була безіменна.
У неї був цифровий код. Будь-який довідковий комп'ютер видавав про неї інформацію, навіть не підозрюючи, що людям приємніше, коли планета має назву. Звичніше.
Але так стається з планетами, відкритими здалеку, з космосу, а потім включеними у список досліджень.
Планету відкрили кілька років тому. Потім, як і годиться, до неї була відправлена станція "Тест". Автоматична станція, яка вийшла на орбіту, випустила скаутів, зняла проби її поверхні та повітря. Потім "Тест" зібрав усіх своїх помічників та пішов на трасу, де його підібрав корабель-матка. На кораблі-матці молодший науковий співробітник Кирейко переглянув матеріал, зробив кваліфіковані висновки, і всі матеріали про планету пішли в архів, чекати черги.
Молодший науковий співробітник Кирейко міг виявити, що планета має виключний інтерес чи то через те, що на ній є розумне життя, чи тому, що нерозумне життя незвичайне, чи тому, що тут чудовий клімат і умови для колонізації, чи, нарешті, тому, що тут мінеральні багатства вражають розмаїттям і багатством.
Нічого такого молодший науковий співробітник Кирейко не виявив.
На планеті не виявилося розумного життя. Її поверхня була вкрита засніженими хребтами. Під хмарами ховалися первісні ліси, а в екваторіальній частині тягнулися розпечені пустелі. А нахил її до орбіти був невеликий. Період обертання мав більше тисячі діб. Нічого особливого.