— Ліз повернула тобі дзеркальце?
— Дякую, так.
— І сказала, що вона навмисно не хотіла його повертати?
Після короткої паузи Мар'яна промовчала і відповіла:
— Так, сказала.
Христина зрозуміла, що Ліз нічого не сказала. Але про це більше ніхто не говорив...
Олег поклав усім каші. Старий посипав кашу горішками. Олег приніс солодкий сироп. Цьогорічний сироп був дуже смачний, бо Вайткус додавав у нього яблука.
— Хочу вірити, — сказав Олег, — що ми відремонтуємо зв'язок. І тоді не доведеться тягнути звідти речі. Як згадаю зараз, чого нам вартувало дотягти ті санки до селища, померти можна.
— Ми повинні передбачити усі варіанти, — розмірковував Старий. — Зрозуміло, що рано чи пізно нас знайдуть. Але ми повинні бути готовими до найгіршого.
— Ми завжди готові до найгіршого. Гірше нікуди, — сказала Ірина.
— Не зарікайся, — сухо посміхнувся Старий.
— Шкода, що планетарні катери розбилися, — мовив Олег. — А всюдиходи горами не пройдуть. Але я думаю, якщо зв'язок не відновиться, ми з Сергіївим запустимо планетарний катер.
— Було би добре, — сказав Старий. — Але для цього доведеться здійснити кілька переходів до корабля.
— Можливо, — припустив Олег, — ми з Сергіївим про це думали — двоє чи троє людей залишаться на кораблі зимувати.
— Це виключено, — відрізала матір. — Я ніколи цього не дозволю.
— За умови, що там буде тепло і світло.
— Температура на перевалі взимку опускається до шістдесяти градусів морозу, — попередив Старий. — Не тіш себе пустопорожніми мріями. Я конкретний у своїх запитах. Пачка паперу, ось і все.
— Якби хоч якийсь транспорт, — зітхнув Олег, наливаючи сироп у кашу. — Хоч би якийсь маленький літачок.
— Ми змушені пройти важким шляхом, який людство вже подолало, — відповів серйозно Старий. — Спочатку придумаємо колесо.
— Колесо нам майже ні до чого, — відповів Олег. — У лісі немає доріг. Ось було би два селища...
— Колесо вже придумали, і в нас є віз, — сказав Старий. — Тепер слід подумати над паровою машиною.
— Ми з Сергіївим зробимо котел, — похвалився Олег. — Ми вже придумали. З клею.
— Після парового котла ми зробимо... повітряну кулю, — всміхнувся Старий.
— Я думав про повітряну кулю, — сказав Олег. — Я багато думав про неї. Чому б нам не полетіти на повітряній кулі?
— В тобі говорить людина, яка ніколи не робила повітряної кулі, — сказав Старий. — Для того, аби підняти у повітря бодай одну людину, куля повинна бути величезною.
— А наскільки величезною?
— Метрів тридцять заввишки. Все можна підрахувати. І ще одне — куля наповнюється гелієм чи воднем. Де ти їх візьмеш?
— Ви ж самі розповідали, що брати Монгол...
— Монголф'є.
— Брати Монголф'є піднімалися на кулі, заповненій гарячим повітрям.
Олег підійшов до пічки і підкинув поліно. Воно відразу загорілося гарячим голубим полум'ям. Вогники затанцювали на обличчях.
— У них був спеціальний пальник. І паливо.
— Яке? — поцікавився Олег.
— У всякому випадку, не дрова.
— Я приляжу. Допоможи мені, Олеже, — попросила мати.
Старий підійшов до матері першим. Він уклав її у ліжко.
— З паливом щось можна придумати, — сказав Олег, дивлячись на полум'я. — І пальник ми зробимо.
— Ти серйозно це говориш?
— Абсолютно серйозно, — сказав Олег. — Якщо піднятися до перевалу на повітряній кулі, це буде величезна економія часу і сили. Хоч би піднятися. А може, і спуститися. Чи зробити дві кулі, три. Одна для людей, друга вантажна.
— Облиш цю маячню! — злякалася мати. — Ще полетиш і розіб'єшся.
— Не бійся, Ірино, — відповів Старий. — Це тільки мрія.
— Зробимо, — наполягав Олег.
Він повернувся і швидко вийшов з хатинки.
— Вдягнися! — крикнула навздогін мати.
Але він не чув.
Надворі було холодно. Пішов дрібний сніг, мокрий, круп'яний. Крупинки збивали калюжі і котилися по слизькій землі. Зірвався вітер, північний, з гір.
Було темно, тільки тьмяно, через крупу, світив, погойдуючись, ліхтар біля воріт. Його світло падало на панцир кози, яка бовваніла біля частоколу, чекала кавалера.
Олег перестрибнув калюжу і навскоси через дорогу підбіг до будинку Сергіїва. Крізь вікно, затягнуте мустанговою плівкою, пробивалося слабке світло каганця.
Олег постукав і відразу ж зайшов, зачинивши за собою двері, щоби не випускати тепло.
— Сергіїв, вибач, — сказав Олег з порога, — у мене ідея.
Господар сидів за столом і пив чай — окріп із сушеною травою.
Навпроти нього сиділа Лінда Хінд, вдова Томаса. Мар'яна в торці стола чаклувала в напівтемряві, порозкладавши мисочки із сушеним зіллям.
— Сідай, — сказав Сергіїв.
Лінда привіталася також, хоча вони вже бачилися сьогодні разів п'ять. До того ж Лінда приносила Сергіїву поїсти в майстерню. Останнім часом вона частенько гостювала тут і ніхто цьому не дивувався. Всі гадали, що вона переїде до Сергіїва жити. Мати Олега навіть говорила, швидше би, чого вони чекають, — Лінді вкрай важко без чоловіка, двоє дітей — вона ж бо знала, що таке жіноча самотність.
— Я вирішив зробити повітряну кулю, — зронив Олег.
— Навіщо? — запитав Сергіїв.
Вій був найсильнішим та надійним чоловіком у селищі, ніби ватажком цієї маленької людської зграї. У нього лише бракувало двох пальців на правій руці. З Мар'яною у них були подібні тільки очі — в обох сірі, світлі, з довгими, густими віями. Але обличчя Сергіїва було квадратним, важким і, напевно, негарним, якщо подивитися на нього чужими очима. Проте на обличчі був спокій, і йому можна було вірити. Раніше кумиром для Олега був Старий, який все знав, який був Учителем. Але після повернення з гір Олег все більше прив'язувався до Сергіїва. Той був не тільки вчителем, він був майстром, і в них з Олегом була спільна справа.
— Ми зробимо велику повітряну кулю, — промовив Олег. — І на ній полетимо до корабля. Розумієш?
— Ти все ж таки присядь. Мар'янко, приготуй гостеві чай.
— Я вже напився, — сказав Олег, але присів.
Лінда звелася і промовила, що їй час йти, бо діти бояться і не сплять.
Олегу завжди видавалося, що Лінда холодна до нього, оскільки саме через нього загинув у горах її чоловік. І вона не може йому цього пробачити. Олегові хотілося підійти до неї і сказати, що він не винен, він нічого не пам'ятає, бо його вкусила снігова блоха. Але Олег так і не наважився підійти до Лінди, яка за одну ніч посивіла, коли дізналася, що Томас загинув.