Олег знав, що підлога не жива і що таких дерев на Землі не буває. Йому здалося, що попереду хтось чатує на нього, і він завмер. Але потім зрозумів, що так повертається до нього відлуння його власного дихання. Олег зробив ще один крок вперед — і світло факела, уже яскравіше, освітило заокруглену догори стіну. Блискучу і світлу стіну. Він доторкнувся до стіни. Вона була холодною.
"Ось я і вдома, — подумав Олег. — У мене є дім — селище. А є дім, який називається космічний дослідницький корабель "Полюс". Він мені тисячу разів снився, але снився зовсім не таким, яким є насправді. А я тут був. Я тут навіть народився. Десь в темній глибині корабля є кімната, де я народився".
— Ти де? — запитав Дік.
Олег озирнувся. Силует Діка затулив отвір люка.
— Йди сюди, — покликав Олег. — Тут нікого немає.
— Якби був би, давно б замерз. — Голос Діка полетів коридором.
Олег протягнув Дікові факел, щоби він запалив свій, потім зачекав, поки Дік пропустив Мар'яну і запалив її факел.
З трьома факелами відразу стало світліше, тільки дуже холодно. Значно холодніше, аніж назовні, бо там було живе повітря, а тут — мертве. Коридор закінчувався дверцятами, але Олег вже знав, як їх відчинити. В діях Олега з'явилася впевненість, ще не справжня впевненість, але більша єдність з кораблем, ніж в інших, яким корабель видавався страшною печерою, і якби не голод, вони б залюбки залишилися назовні. Якби Томас дійшов з ними до корабля, все було б інакше. Олег не міг взяти на себе роль провідника і тлумача таємниць, але краще Олег, аніж ніхто.
За дверцятами була округла зала. Такої вони ще ніколи не бачили. В ній могло поміститися ціле селище. Навіть під світлом трьох факелів її стеля зникала у темряві.
— Ангар, — сказав Олег, повторюючи завчені слова Старого. — Тут посадочні катери та інші засоби. Але енергетичний вузол вийшов з ладу після катастрофи. Це відіграло фатальну роль.
— І змусило команду корабля і пасажирів йти в гори пішки, — додала Мар'яна.
Старий на уроках вимагав їх вивчати напам'ять історію селища, початок цієї історії, щоби не забувалась. "Якщо у людей немає паперу, вони вчать історію напам'ять, — казав він. — Без історії люди перестають бути людьми".
— З величезними втратами... — продовжив Дік, але не доказав, замовк: тут не можна було говорити голосно.
Перед ними, закриваючи шлях, лежав циліндр завдовжки десять метрів.
— Це той катер, — сказав Олег, — який вони витягли з ангара на руках, але не встигли ним скористатися, треба було рушати.
— Як зимно. — Мар'яна пританцьовувала на місці.
— Він у собі тримає холод із зими, — сказав Дік. — Куди далі?
Дік визнав Олега лідером.
— Тут повинні бути відчинені двері, — сказав Олег, — які ведуть у відсік двигунів. Тільки нам туди не можна. Ми повинні знайти сходи нагору.
— Як ти все добре вивчив, — ледь посміхнулася Мар'яна.
Вони знову пішли уздовж стіни.
— Тут повинно бути багато речей, — сказав Дік. — Але як ми їх понесемо до селища?
— А раптом ті, хто тут загинув, ходять? — спитала Мар'яна.
— Припини! — сказав Дік.
— Справді. — Олег зупинився.
— Що? Що ти побачив?
— Я придумав! Якщо загнути кінці драбини, то тоді її можна завантажити речами і тягнути за собою. Як на санках, які зробив Сергіїв.
— А я вже злякалася, що ти побачив мерця, — видихнула Мар'яна.
— Я також про це подумав, — признався Дік.
— Перші двері, — сказав Олег. — Туди нам не треба.
— Я зазирну, — запропонував Дік.
— Там точно є радіація, — сказав Олег. — Старий говорив.
— Нічого вона зі мною не зробить. Я сильний, — заперечив Дік.
— Радіація невидима, ти ж знаєш. Ти ж вчився. — Олег пішов далі, освітлюючи факелом стіну. Стіна була нерівною. У ній були ніші, відкриті панелі з кнопками та холодними блискучими екранами.
Томас був інженером. Томас розумів, що означають ці кнопки і яку силу вони в собі несуть.
— Скільки всього набудували, — сказав Дік, який ще не змирився з кораблем, — а розбилися.
— Зате вони перелетіли через небо, — заперечила Мар'яна.
— Ось ці двері, — сказав Олег. — Звідси ми потрапимо в житлові приміщення і в навігаційний відсік.
Як це завжди звучало: "навігаційний відсік", "пульт керування". Наче заклинання. І ось він зараз побачить навігаційний відсік.
— А ти пам'ятаєш номер своєї кімнати? — запитала Мар'яна.
— Каюти, — поправив її Олег. — Звичайно, пам'ятаю. Сорок чотири.
— Мене батько просив зайти і подивитися, як все там. У нас сто десята. А ти ж народився на кораблі?
Олег не відповів. Та й запитання не потребувало відповіді. Але дивно, що Мар'яна думає так само, як і він.
Олег відчинив двері. І раптом зробив крок назад. Він забув, що цього слід було очікувати. Є такі фарби, які світяться багато років. Ними пофарбовані деякі коридори і навігаційний відсік.
Світло долинало звідусіль і нізвідки. Розвиднілося. Достатньо, аби затушити факели.
— Ой, а може тут хтось живе? — прошепотіла Мар'яна.
— Добре, що є світло, — сказав Олег. — Збережемо факели.
— Наче потеплішало, — зауважила Мар'яна.
— Це тільки здається, — сказав Олег. — Але ми, напевно, знайдемо теплі речі. І будемо спати в каюті.
— Ні, — сказав Дік, який трохи відстав і ще не зайшов у світлий коридор. — Я тут спати не буду.
— Чому?
— Я спатиму там, на снігу. Там тепліше.
Олег розумів, що Дікові страшно спати в кораблі, але йому, Олегу, хотілося залишитися тут. Він не боявся корабля. Злякався спочатку, коли було темно, але не зараз. Це його дім.
— Я теж не буду тут спати, — сказала Мар'яна. — Тут є тіні колишніх мешканців. Я боюся.
Праворуч стіна коридору відійшла в глибину, і була закрита прозорим, немов тонкий шар води, матеріалом, і Мар'яна згадала, що він називається склом. А за ним були зелені рослини. Із зеленими маленькими листочками, таких зелених листочків у тутешньому лісі не буває.
— Вони не схоплять? — спитав Олег.
— Ні, — сказала Мар'яна, — вони замерзли. На Землі рослини не кусаються, хіба ти забув, як нам розповідала тітка Луїза?
— Це не важливо, — сказав Дік. — Пішли. Не будемо гуляти тут знічев'я. А раптом тут немає їжі?
Дивно, подумав Олег, мені зовсім не хочеться їсти. Я так давно не їв, а їсти не хочеться. Це нерви.