— Пізно, — сказав Томас. — До селища мені не дійти.
— Дурень ти, Діку, — сказала Мар'яна, — закони забув.
— Я нічого не забув, — голосно заговорив Дік. — Я знаю, що ми повинні турбуватися про хворих. Я знаю, що таке обов'язок, не гірше за тебе. Але мені всі казали одне і те саме: якщо ми зараз не дійдемо до перевалу, якщо не принесемо залізо та інструменти, селище може загинути. Я не вірю, що селище загине. Це не я придумав. Ми добре живемо без усіляких вигадок. Я зі свого арбалета можу завалити ведмедя за сто кроків.
— Звісно, — сказав Олег. — У тебе залізні наконечники на стрілах. Якщо б Сергіїв їх не кував, як би ти завалив ведмедя?
— Я можу зробити наконечник з каменю. Тут справа не в матеріалі, а у вмінні. Тепер нас вигнали сюди, у гори...
— Тебе ніхто не гнав, ти сам пішов, — заперечив Олег.
— Сам. Але ви знаєте — ось-ось випаде сніг, і якщо ми і надалі йтимемо у такому темпі, назад не повернемося.
— А що ти пропонуєш? — запитав Олег.
Ні Томас, ні Мар'яна у суперечку не встрявали, але уважно слухали їх. Олегу здалося, що навіть коза притихла, слухаючи розмову.
— Я пропоную залишити тут Мар'яну з Томасом. Дати їм ковдри і їжу. А ми з тобою швидше дійдемо до перевалу.
Олег не відповів. Він розумів, що Томаса залишати не можна. Не можна забирати у Томаса мету. Це його вб'є. Але раптом Дік подумає, що він боїться йти далі вдвох?
— Ти злякався? — запитав Дік.
— Не за себе, — нарешті вимовив Олег. — Якщо Томас буде хворий, він не зможе захистити Мар'яну. А Мар'яна його. А якщо звірі? Чи є тут хижаки? Як вона відіб'ється?
— Мар'янко, впораєшся? — Дік не запитав, а ніби наказав, ніби мав право наказувати.
— Я дійду, — сказав Томас. — Я дійду, не хвилюйтеся, друзі. Мені дуже потрібно дійти... я йду туди уже шістнадцять років.
І голос Томаса був гарячий, різкий, наче повний сліз.
— Тоді спи, — сказав Дік, витримавши довгу паузу, в якій ніхто не погодився з ним, але ніхто і не переконав Діка.
А вранці суперечка припинилася сама собою. Через дуже просту причину. Коли Олег, прокинувшись першим, — голова боліла, ноги задерев'яніли, спина промерзла, — вибрався з ніші, він побачив на білій долині плоскогір'я ланцюжок заглиблень, у яких не відразу й вгадав сліди, наче хтось вдавлював у сніг великі діжки.
Олег розбудив Діка, і вони обережно пройшли далі по сліду в той бік, куди вели заглиблення пазурів. Сліди закінчилися біля крутого схилу — цей звір міг підніматися по скелі.
— Який він? — пошепки спитав Олег.
— Ляже на дім — роздавить, — сказав Дік. — Ось би підстрелити!
— Надії мало, — заперечив Олег, — навіть твоїм арбалетом. Ти йому й шкіру не проб'єш.
— Спробую, — сказав Дік.
— Ви де були? — запитала Мар'яна, розпалюючи вогнище. — У Томаса впала температура. Добре, правда?
— Добре, — погодився Олег.
Вони розповіли про сліди, тому що Мар'яна однаково б їх побачила. Але вона не злякалася. Чи ж мало звірів тут ходять? Не всі вони злі та небезпечні. Просто звірі, заклопотані своїми справами.
— Сідайте, — сказала Мар'яна, — поснідаємо.
Томас виліз з-під палатки. Він був блідий і ослаблий. У руці тримав флягу. Сів поруч з Олегом, відкрутив корок і випив.
— Треба зігрітися, — сказав він тихо. — Колись лікарі радили хворим пити кагор.
Мар'яна дістала свій мішок.
З нього викотився гриб.
Мішок був розірваний, пожований. І порожній.
— А де гриби? — запитала Мар'яна у Томаса. Ніби він мав знати, де гриби.
Дік рвучко звівся.
— Де лежав мішок?
— Я так втомилася, — сказала Мар'яна. — Я думала, що поклала його під палатку, а він залишився назовні.
— Де ця скотина? — спитав Дік сердито.
— Ти чисто здурів! — закричала Мар'яна. — Може це не коза?
— А хто? Ти? Томас? Я? Що ми тепер жерти будемо?
— У нас ще м'ясо є, — сказала Мар'яна.
— Покажи. Може і його немає?
— Кози м'ясо не їдять, — відповіла Мар'яна.
Але Дік був правий. Від м'яса залишилося кілька шматочків.
— Я не жартую. — Дік підняв зі снігу арбалет. Коза, ніби зрозумівши загрозу, швидко заховалася за скелю.
— Ти не втечеш, скотино! — крикнув Дік.
— Зачекай, — сказав Олег. — Зачекай, якщо потрібно, ще встигнеш. Завжди встигнеш. Адже Мар'яна буде розводити їх. Це важливо для селища. Тоді у нас завжди буде м'ясо.
— Для селища важливо, аби тут ми не виздихали! — сказав Дік. — Без нас коза в селище не повернеться. Їй теж немає що жерти. Вона втече.
— Ні, Діку, будь ласка, — просила Мар'яна. — Адже у неї будуть кізоньки, розумієш?
— Тоді повертаємося назад, — вигукнув Дік. — Закінчився наш похід.
— Зачекай, — заперечив Томас. — Поки що вирішую я. Якщо ти хочеш, я дозволяю тобі повернутися. Ти дійдеш, це безсумнівно. А я піду далі. І ті, хто захоче.
— Я теж піду далі, — сказав Олег. — Ми не можемо чекати ще три роки. До наступного літа.
— Я також піду далі, — підтвердила Мар'яна. — І Дік піде. Він не злий, не думайте. Він хоче, щоб всім було краще.
— Не треба пояснювати, — відрізав Дік. — Але я її все одно уб'ю!
— На сьогодні їжа є, — не відступала Мар'яна.
— Було би непогано повернутися разом з козою. Ми можемо її навіть навантажити, — запропонував Томас.
Томас відпив ще трохи коньяку і похитав баклажкою. За звуком було зрозуміло, що від вогняної води майже нічого не залишилося.
— Ще один день, — сказав Дік, — і повертатися вже буде пізно. А тебе, Томасе, це стосується найбільше.
Мар'яна поралася біля вогнища, поспішаючи закип'ятити воду. В неї ще залишилися солодкі корінці, зо дві жменьки.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
За дві години ходу Олег подумав, що все-таки Дік був правий. Вони йшли навмання сніговою пустелею. Шлях вів нагору, доводилося обходити скелі, видиратися через ущелини, переходити льодовики. Повітря було гостре, морозяне, і дихати було все важче й важче. Олег звик недоїдати, але ніколи не бував голодний, бо в селищі завжди були сякі-такі припаси. А тут голод навалився на Олега відразу, як тільки хлопець збагнув, що попереду дні та дні без їжі. Олег упіймав себе на думці, що дивиться на козу голодними очима. Мав потаємну надію, що тварина або поламає ногу, або впаде в ущелину.
І наче відчувши його думки, Томас сказав:
— Наше щастя, що м'ясо само іде. Нам би його не дотягнути.