Він побачив, як темне округле тіло піднімається у повітря, і цей беззвучний швидкісний рух змусив його завмерти.
Він дивився, як злітає планетарний катер, перетворюючись на яскраву крапку, і не знав, звичайно, що це планетарний катер, і чому він відлітає.
Він підбіг до дверей.
Повітря було важке, але дощ майже вщух.
Він штовхнув їх — двері не піддалися.
Він заглянув всередину. Там було порожньо.
— Гей! — закричав Дік. — Відчиніть!
Ніхто не відповідав. Дік протер скло.
Через вікно було видно, що у великій світлій кімнаті була бійка — все перевернуте, речі розкидані по підлозі, поламані... Сліди крові на м'якому килимі. Бластер, не такий як у Діка, — більший і довший — теж лежав на підлозі.
Дік ударив кулаком у двері. Де ж Казик?
Раптом він здогадався: Казика взяли з собою і повезли догори, в небо, де у них є корабель. Звичайно ж, Казик був поранений, коли на нього напали шакали, і вони взяли його на корабель.
Ця думка була значним полегшенням.
Дік перевів подих. Тепер потрібно повертатися за Мар'яною...
Але щось непокоїло його. Щось було неправильно. Запах шакалів? Так, але це був не свіжий запах. Запах Казика? Дік подивився у бік озера — запах Казика вів туди.
Дік подивився під ноги і побачив сліди Казика, перекриті слідами двох шакалів. Це було дивно.
Дік повільно пішов по слідах, і з кожним кроком запах Казика і запах шакалів ставав свіжішим. Чому ж Казик не увійшов у дім? Адже вони тут були. Вони піднялися у небо на очах у Діка.
Казик, напевно, біг з останніх сил, зупинявся, відбивався ножем — все це можна було зрозуміти за відбитками босих ніг, — пробивався до води.
Дік на його місці так само спробував би прорватися до озера.
Йти Дікові довелося недалеко.
Казик устиг вбігти у воду. До каміння на березі.
Він пробіг ще кроків двадцять і впав там. Шакали не наважилися зайти у воду. І пішли.
Дік побачив тіло Казика, наполовину занурене у воду, за декілька стрибків дістався до нього і підхопив на руки.
І в цю мить спалахнули блискавки, загуркотів грім, і небо наче впало на землю — так сильно, потужно уперіщив дощ.
Голова Казика безсило звисала, і Дік, несучи його на берег, підтримував її.
— Ти живий? — запитував він. — Ну, скажи, ти живий?
Він поклав Казика на березі і нахилився, прикриваючи собою від дощу.
— Шкода, — сказав раптом тихо Казик. — Я так просив, а вона не впустила.
— Що? — не зрозумів Дік.
— Вони нас не пускають, — спокійно сказав Казик. — Вони бояться. Ми дикі...
І він замовк.
І Дік зрозумів, що Казик умер.
Він підхопив його і побіг берегом догори. Йому здавалося, що ще можна щось зробити. Він почав гатити по склу ілюмінатора, щоб увійти на станцію. Але вікно байдуже і пружно відбивало усі удари Діка.
— Сволоцюги! — кричав Дік. — Ви його вбили! Впустіть, не ховайтеся!
Він розумів, що на станції нікого немає, що в будинку порожньо, але продовжував товкти у двері.
Він обернувся у відчаї, відбіг, підняв великий камінь. Такого йому б ніколи не підняти у спокійному стані. Але зараз він обійняв його, рвонув назад до дверей і зі всієї сили ударив по склу.
І скло, і сам купол були розраховані на великі навантаження. Але слабкою ланкою виявилася металічна рама. Удар був такий різкий і сильний, що скло, не розбившись, вилетіло з неї.
З брязкотом воно впало усередину і покотилося по підлозі.
Дік пірнув у вікно, потім втягнув туди Казика і спробував розрухати хлопця. Але той мовчав.
Дік побіг в іншу кімнату, відкривав усі шафки — хотів знайти якісь ліки, але не знав, де шукати, і які взагалі потрібні ліки? І як дати ліки людині, яка вже мертва?
— Я вас уб'ю! — повторював він. — Я вас усіх переб'ю, тільки ви мені на очі потрапите, я вас...
Станція була порожня. І не відкликалася.
У дальньому коридорі Дік раптом помітив рух: дивний металевий прилад — рівна платформа, з козенятко завбільшки, — повільно тягнула блискучу скриньку. Дік зі злості на себе, що в першу мить злякався, і від того, що на комусь потрібно було зігнати свій гнів, ударив ногою по платформочці — та зупинилася. Він схопив скриньку (вона була важка) і пожбурив її у платформу, вона похилилася і завмерла.
— Отак тобі! — закричав він.
І раптом він згадав про Мар'янку. Мар'яна в лісі. Одна.
На неї теж можуть напасти.
Він вистрибнув під дощ і побіг у темінь мокрого лісу.
Саллі керувала планетарним катером на межі можливостей двигунів. Йшла так, щоб вкластися у три години польоту.
Клавдія не приходила до тями, але Павлиш, спостерігаючи за нею, зрозумів, що стан її не погіршується.
Усе виглядало дивним. Ці дивні події складалися, як у калейдоскопі, здавалися б, нелогічним візерунком, коли всі шматочки скла різного кольору, але відчутний ритм і симетрія, тільки незрозумілий зміст візерунка.
У Павлиша був час на роздуми.
Раптом він згадав, перебираючи в пам'яті усі події та образи планети у пошуках дивного, нелогічного, велетенське дерево, яке верхівкою зникало у хмарах, і ганчірку, що звисала з нього.
Павлиш дістав контейнер з плівками — він його забрав зі станції.
Індикатор миттєво знайшов потрібну плівку, і Павлиш увімкнув проектор. На екрані з'явився гігантський сук, кущі на ньому і обвисла плівка, під якою погойдувався на вітрі клубок... ні, не клубок, це не туша тварини, як примусив себе свого часу повірити Павлиш, — це кошик. Павлиш зупинив плівку і намагався збільшити зображення. Звичайно, у цей кошик можна зазирнути, він порожній. І мотузки. Як це він із самого початку не побачив, що там мотузки...
— Саллі, поглянь, — сказав Павлиш.
— Що це?
— Здається, повітряна куля.
— Схоже, — сказала Саллі байдуже. Вона весь час думала про Клавдію, хвилювалася за неї.
"Що ще? — продовжував роздумувати Павлиш, не вимикаючи зображення кулі. — А це що? Ага, пограбований склад на кораблі... Потрібно знайти і цю плівку... На підлозі розкидані відкриті банки і коробки. Розірваний пакет, зім'ята фольга... Вона не просто зім'ята. На ній відбитки пальців, усіх п'ятьох пальців".
— Саллі!
— Тихіше. Ти мене налякав. Що це?
— Невже ти не бачиш?
— Рука. Звідки?
— Вони були на складі. Пам'ятаєш?
— Мені здається, що це рука мавпи.
— Повір вже мені, — твердо сказав Славко. — Ось слід великого пальця. Бачиш, він трохи збоку. У жодної мавпи немає такого — тільки у людини.