Туди Павлиш поки що не полетів.
Він опустив машину на пологому схилі другого хребта. Посидів трохи, не відкриваючи люка.
Було дуже тихо. І тиша ця була чистою і урочистою. Тиша, яку ніколи і ніхто ще не порушував звуком голосу.
Потім Павлиш вийшов на зв'язок і запитав, як справи на станції.
Клавдія відповіла, що все гаразд, і попросила не запізнюватися на обід.
Вона нагадала Павлишу, щоб він заглянув у долину, де скаут виявив аномалію.
— Обов'язково, — сказав Павлиш. — Тільки трохи пізніше.
Він відкрив люк і вийшов назовні. Вітру не було. Ноги відразу загрузли у снігу — майже по коліно, сніг був укритий блискучою твердою плівкою, за довгий день літнє сонце розтоплювало її. Але всередині сніг був сухий, розсипчастий і надто білий — Павлишу ще не доводилося бачити тут такого яскравого білого кольору.
Павлиш взяв жменю снігу і стиснув рукавицею. Сніг розсипався і пудрою посипався униз.
Потім Павлиш здійснив неймовірний злочин проти інструкцій, але як біолог він розумів, що йому тут нічого не загрожує. Він зняв шолом. Холодне повітря обпекло обличчя, на секунду Павлиш навіть затримав дихання, щоб не пустити в легені мороз. Коли він нарешті вдихнув, то всі його очікування збулися — це було кришталеве, первозданне, прекрасне повітря.
Тримаючи шолом у руці, Павлиш пішов, провалюючись по коліно в снігу. Він не поспішав. Був тільки один звук — звук хрусткого снігу. Тут, на висоті, від незвички збивалося дихання — а тільки чотири кілометри, не більше.
Білий птах пролетів удалині. Отже, і тут є якесь життя. А чому б йому не бути — повітря нормальне.
Замерзли вуха. Павлиш пошкодував, що не взяв теплої шапки — у нього була з собою стара в'язана шапка.
Павлиш одягнув шолом, увімкнув опалення.
Йому не хотілося йти звідси. Він стояв, повільно повертаючи голову, і розглядав почергово вершини, такі схожі і такі велично різні — це була особлива, урочиста і досконала архітектура, яка властива тільки великим горам. Яскраве біле сонце пливло над вершинами, а небо було значно темніше, ніж на Землі, і виднілися зорі.
Павлиш повернувся до всюдихода, підняв його знову і пройшов до дальнього великого хребта. Він летів уздовж гірського ланцюга, вдивлявся у деталі велетнів: у скельне урвище кілометрової висоти, у вузький гребінь, над яким навис сніговий карниз, у тріщину в льодовику, що зникає глибоко у безодні... Одні милуються вогнем, інші — морем. Павлиш над усе любив дивитися на гори.
Він відчув, що втомився і зголоднів. Він дістав бутерброди, випив кави, знову поговорив зі станцією і знову Клавдія нагадала йому заглянути в ту долину. Тому Павлиш перед поверненням взяв курс туди. У повітрі він спокійно попивав каву, виніжувався у спокійному стані людини, яка не обманулася у високих сподіваннях.
Всюдихід опустився на схилі долини, що нагадувала велетенський цирк.
— Ну, де тут у нас аномалія? — запитав вголос Павлиш і виглянув в ілюмінатор.
З того боку не було нічого — тільки білосніжний схил. Він подивився в інший бік, униз. Потім сказав:
— Так. Саме так.
Зі всіх неймовірних видовищ, які спостерігає людина на своєму віку, йому випало найнеймовірніше.
Внизу, в долині, на арені снігового цирку, маленький звідси, згори, лежав космічний корабель. У першу мить він видався Павлишу зовсім цілим, і він навіть подумав на мить, що це якась інша експедиція... Але потім зрозумів, що корабель загинув.
Диск стояв схилившись, торкаючись боком снігового поля. Снігова льодяна шапка прикривала його вершечок.
Павлиш різко підняв всюдихід і кинувся до корабля.
Вистрибнувши зі всюдихода, він згадав, що не повідомив на станцію про відкриття, чим знову неприпустимо порушив інструкцію, але потім викинув цю думку з голови.
На боці корабля виблискував напис: "Полюс".
Корабель не хотів пускати Павлиша всередину. Пасажирський люк був привідкритий, але дістатися до нього було неможливо — він виявився на висоті трьох метрів. Трап не змогли або нікому було його опустити. Вантажний люк заклинило під час падіння. Павлиш довго ходив довкола "Полюса", наче кіт, якому пропонують напитися молочка із глечика з вузьким горлечком. Павлиш упіймав себе на думці, що не поспішає проникнути на корабель, боїться зустрічі з видовищем раптової, давно замерзлої смерті.
Водночас, хотілося сподіватися... На що? І відразу ж Павлиш придумав відповідь: на те, що хтось залишився живий, зумів підняти планетарний катер і вийти у космос. Безглуздість цієї думки змусила досадливо поморщитися. Адже Павлиш чудово знав, що це за корабель, знав, що він давно зник безвісти. Останній зв'язок з ним був, коли він йшов у дальній стрибок зовсім в іншому секторі. Щось трапилося під час стрибка. Корабель з нього не вийшов. І зник безслідно, що буває вкрай рідко, раз на десятиліття.
Виявляється, корабель вийшов зі стрибка тільки для того, щоби безсило упасти у цих холодних горах. І звичайно, ніхто з нього не врятувався. З тієї причини, що якби вони запустили рятувальний катер, то змогли би дістатися до населеної планети. Цього не сталося.
Павлиш повернувся до себе на катер, згадав, що Клавдія, напевно, божеволіє — так давно він мовчить.
Якщо Клавдія і божеволіла, то вона чудово тримала себе в руках.
— Щось сталося? — запитала вона крижаним голосом, почувши Павлиша.
— Як тобі сказати...
Клавдія мовчала. Зв'язок працював бездоганно, Павлиш чув її швидке дихання.
— Я знайшов "Полюс", — сказав Павлиш.
— Який полюс?
— Пам'ятаєш, ти мені казала про аномалію. Це не аномалія. Це космічний корабель "Полюс". Може, ти чула, що він щез двадцять років тому?
— Ой! — долинув голос Саллі. Напевно, вона стояла поруч з Клавдією. Можливо, також хвилювалася, куди зник Павлиш. — А люди?
— Він загинув. Розбився, — сказав Павлиш. — Зараз я постараюся проникнути в нього.
— Почекай, — сказала Клавдія. — Ми не знаємо причини катастрофи.
— Він розбився, — повторив Павлиш. — Минуло двадцять років.
— Тоді немає чого поспішати, — сказала Клавдія. — Ми прилетимо туди разом. За інструкцією не можна йти одному.
— Я в скафандрі, — сказав Павлиш.
— Звичайно, Славко піде, — сказала Саллі. — Я би також пішла.
— Я категорично проти, — відрізала Клавдія.