Увечері Дік намагався ловити рибу — у нього ще залишалося кілька стріл. Але він ніколи раніше не стріляв у рибу з арбалета, тому ніяк не міг поцілити. А бластер він беріг — він не знав, скільки в ньому залишилося зарядів, і боявся, що скоро той перестане стріляти.
Ніч видалася тяжка. Піднявся вітер, і хвилі перекочувалися через острівець. Кораблик похитувався, і доводилося весь час підштовхувати його жердинами на мілину. А коли хвилі стали зовсім великі, Дік і Казик залізли в холодну воду і утримували так пліт. Мар'яна теж не спала.
Олег із Сергіївим йшли без нічого, йшли швидко і, головне, йшли інакше. Змінилося їхнє ставлення до дороги. Минулого року ця подорож була майже неможливою, вони на неї зважилися лише з відчаю. Смерть Томаса була єдиною платою за досягнення цієї неймовірної мети, і сам "Полюс" здавався таємничим, далеким спогадом, реальність якого була сумнівною.
Зараз вони йшли по важкій дорозі до певної мети з конкретними намірами. Головне — дійти якомога швидше і зв'язатися з експедицією.
Сергіїв буденно і спокійно визнавав у поході верховодство Олега, і оскільки старший намагався нічим не підкреслювати різницю у віці і досвіді, то Олег теж спокійно не визнавав цієї різниці. Це була подорож двох дорослих чоловіків.
Вони якраз проминули велетенський гриб і йшли поміж скель, коли Сергіїв запитав:
— Ти насправді кохаєш мою Мар'янку?
— Мені так здається, — відповів Олег. Він подумав, що більш категорична відповідь буде неприємна Сергіїву.
Сергіїв наче не помітив дипломатичності відповіді.
— Ніхто з нас не міг й подумати, що ми доживемо до весілля, до весілля наступного покоління.
— Про це ми з нею не говорили, — зніяковів Олег.
Він згадав про Ліз, і йому захотілося заховати цю думку якнайглибше, щоб Сергіїв її не побачив.
— Якщо все минеться, — сказав Сергіїв, — селище цього весілля не побачить. Селища не буде. Його зжере ліс.
Олег озирнувся. Йому здалося, що за ними йде слон. Уже почало сутеніти, і від снігових струменів світ був закований у сіру імлу. Сергіїв йшов спокійно. Він покладався на інтуїцію Олега.
— Мені його не шкода, — мовив Олег.
— А мені шкода, — відповів Сергіїв. — Це майже половина мого життя і більша частина життя свідомого.
— Ти хочеш додому?
— Не в цьому річ. Ми прожили довгі роки бідними і безсилими, людина із Землі, побачивши нас з тобою, вирішить, що бачить мавп. А я упевнений, що коли ми повернемося додому, то у спогадах залишаться перемоги і урочисті моменти, яких ти й не помітив.
— Я був маленький?
— Для тебе було природньо, що ми залишаємося людьми, що ти ходиш до школи і їси ложкою. А знаєш, яке свято було, коли я зробив першу ложку?
Олег різко смикнув Сергіїва за рукав, звалив з ніг, той тільки крякнув від болю.
Над головами промчала чорна зграя. "Як вершники апокаліпсиса", — подумав Сергіїв, дивлячись на стрімкий і рівний рух чорних тіней.
— Що це було? — запитав він Олега.
— Не знаю, — відповів той. — Я їх якось бачив, давно вже, але не знаю, хто вони. Ти говорив про ложку?
— А ще було багато смішного, — сказав Сергіїв. — Ми часто сміялися. Раніше частіше, ніж тепер, — тепер ми втомилися.
Вони проминули печеру, де минулого разу Олег провів тривожну ніч. Можливо, варто було залишитися на ніч у печері — все ж прикриття, але ще не зовсім стемніло і невідомо було, яка погода чекає їх завтра. Впертість, з якою мокрий сніг застилав землю, насторожувала. Сергіїв не сперечався з Олегом, хоча втомився значно більше, ніж він. Уже через півгодини Олег пошкодував, що вони не зупинилися у печері. Пішов такий густий сніг, що Олег боявся заблукати. Вони поставили палатку, залізли в неї, обнялися. Вночі стало зовсім холодно. Сергіїв, поки не заснув, розповідав, що мати Мар'яни його не любила. І навіть хотіла піти від нього, але залишилася через Мар'янку. Це було дивно: як можна піти від людини в селищі?
Здійнявся вітер і кидав жменями сніг на маленьку палатку.
Вони піднялися, коли розвиднілося настільки, що можна було розгледіти землю під ногами. Вірніше, подерту ковдру мокрого снігу, крізь яку стирчало каміння і обрідні кущі.
Сніг притих, але вітер завивав так само сильно, як і раніше, він був мокрий і злий. Олег дивився, як скулюється під вітром Сергіїв, які в нього темні зашкарублі пальці, якими він різко прибирав з чола пасма довгого перістого волосся. У цю мить Олег зрозумів, що боїться. Боїться, бо у минулій мандрівці він не був відповідальним ні за кого. Дік краще полював і знаходив дорогу, Томас пам'ятав колишній шлях, Мар'яна вміла лікувати і розумілася на травах. Від Олега вимагалося одне — йти. А якщо вони тепер збилися з дороги? Якщо вони не знайдуть ущелину, в якій тече холодний потічок? Повертатися назад? Це найгірше, що може статися. Тільки не повертатися.
— У тебе кипить, — сказав Сергіїв.
Олег висипав у банку жменю сухих грибів. Вони швидко набубнявіли і піднялися догори. Сергіїв і Олег по черзі, обпікаючись, витягали з банки слизькі м'які кульки, дмухали на них, потім жували. Олегу їсти не хотілося — це була необхідність, яку треба виконувати, інакше забракне сили. У селищі завжди не вистачало солі. Раніше її взагалі не було, а тепер Вайткус відшукав за болотом солонувате джерело, навколо якого можна було нашкребти солі. Щоправда, вона була швидше гірка, ніж солона, але Вайткус випарював її, хитромудро розділяючи на фракції. Гриби, які вони жували, були лише трошки підсолені, але недостатньо, щоби перебити смак, який давно стояв упоперек горла.
— Пішли? — запитав Сергіїв.
Олег і не помітив, як він піднявся і почав збирати палатку — полотнище з риб'ячої шкіри.
Олег перевірив арбалет. Тятива намокла, і її доводилося підтягувати.
Вони пішли далі, догори схилом. Олег не впізнавав цих місць
і, картаючи себе, подумав: безглуздям було не залишити знаків, адже вони двічі пройшли цим шляхом.
— Можливо, мій настрій, — сказав Сергіїв, коли вони пройшли близько кілометра, — викликаний ще й тим, що моя діяльність, моя цінність там, на Землі, тепер дорівнює нулю. Мені запропонують відпочивати.
— Чому? Ти ще не старий і сильний, — сказав Олег.
— Мені вже не вписатися у світ, який змінився, у якому я, у кращому випадку, стану екзотичним Робінзоном, що викликає співчуття. Доведеться писати спогади.