— Я нічого такого не думав, — буркнув Олег.
— Ну й добре, — сказав Сергіїв. — Що ж ми робитимемо?
— Напевно, треба йти до лісу, — сказав Старий. — Якщо вони спустилися — ми знаємо напрямок польоту. Ми їх знайдемо.
— Правильно, — погодився Олег, — я піду, можна?
— Безглуздо, — сказав Сергіїв. — Подумайте. Вітер міг змінитися, і куля могла полетіти будь-куди. Навіть дуже далеко.
— А раптом вони здійснили вимушену посадку?.. — Олегові важко було вимовити це, але він змусив себе сказати: — І постраждали, розбилися, і їм потрібна допомога.
— Де їм потрібна допомога? Покажи! — жорстко сказав Сергіїв.
— Ми підійдемо до ріки, ми підемо тим шляхом, яким летіла куля. Це чотири-п'ять днів.
— І хто ж піде? — запитав Сергіїв.
Чомусь голос його був злий. І Олег не розумів, що ця злість походить від усвідомлення власної безпорадності. Всі думки і пропозиції Олега Сергіїв за останні дні зважив, прорахував і відкинув, хоча він також хотів піти зараз за аеронавтами і шукати їх в безмежному лісі. Тільки не сидіти і не чекати.
— Я піду, — сказав Олег. — 3 вами. І ще можна взяти Фуміко. Вона добре ходить в лісі.
— Це дуже далекий похід, — заперечив Сергіїв. — На стільки днів в незнайомий ліс не ходив навіть Дік. Запасів харчів зараз майже немає, все селище голодує.
Олег не любив початку літа, тому що воно завжди було голодним. Звірі в цей час ще не приходили, грибів було мало, зелень тільки починалася. Христина казала, що селище перейняло у християн давній звичай — великий піст. У давнину люди теж голодували перед початком літа, коли закінчувалися усі запаси, і релігія придумала, що цей голод — на догоду Богові — це називалося "піст" і тоді не можна було багато їсти.
— Отже, взяти з собою практично нічого. Що було, ми віддали на повітряну кулю. Так? — запитав Старий.
— Ми вполюємо що-небудь у лісі. Не пропадемо... Та не будемо про це зараз думати.
— Думати корисно завжди.
Олег подивився на Старого, чекаючи його підтримки. Але Старий мовчав.
— Але мова йде про наших... А раптом їм погано?
— Ми завжди живемо поруч зі смертю, — сказав Старий. — Відправити зараз тебе та інших в ліс без надії на успіх, оскільки ми хвилюємося за долю близьких, рівнозначно трагедії для селища. А селище — це в першу чергу не ми з Борисом, і навіть не ти, а ті дітлахи, які залежать від нас. Ну добре, ми пішли в ліс. А хто залишився у селищі?
— Багато людей, — сказав Олег. — І Старий, і Вайткус, і жінки, і Ліз. Багато.
— Вайткус хворий і слабкий. Старий теж. У селищі не залишиться ні жодного захисника, ти розумієш — жодного воїна!
— Ти не правий, — сказав Старий. — Якщо потрібно, ми ще згадаємо старовину!
— Якщо в лісі не впораються Дік з Казиком, — продовжував, ніби не чув його, Сергіїв, — тоді у нас з Олегом зовсім мало шансів їх розшукати. Зате дуже багато шансів, що ми ніколи не дістанемося до корабля. Про це ви забули?
— Корабель зачекає, — вперто продовжував Олег.
— Ти забув, чому ми не пустили тебе на повітряній кулі? Тому що ти мусиш дійти до корабля.
— А якщо я піду до корабля, хто охоронятиме селище? — Олег відшукав слабке місце в аргументах Сергіїва і вчепився в нього. — Хто? Ви ж самі казали! Тепер що, сидіти і чекати?
— Ми живемо в лещатах необхідності, — сказав Сергіїв. — Ми живемо між двох вогнів, між трьох, ми живемо посеред вогню. І залишаємось людьми, тому що ми завжди думаємо.
— І тепер ми не йдемо на допомогу Мар'яні!
— Та помовч ти! — раптом розсердився Старий. — Ти гадаєш, Сергіїву легко так міркувати? Ти вже дорослий, ти наш спадкоємець. Спадкоємець нашого маленького царства. Ми на тебе надіємося. А ти сперечаєшся з нами, як хлоп'я. Ти закоханий в Мар'яну...
— Що? — Олег щиро обурився. — Нічого такого немає.
— Це видно, — усміхнувся Старий, — тільки ти сам про це довго не здогадувався. А тепер, по-моєму, здогадався, тому й обурився.
— Добре, навіщо сперечатися, — сказав Сергіїв, піднімаючись. — Розкричалися на все селище.
Олег відвернувся від них. Закоханий чи не закоханий — погане слово, дурне — це їх не стосується. Він знав вже, що втече вночі з селища, втече і сам їх знайде. Нехай він йтиме п'ять днів, десять, нехай всі тварюки лісу постануть проти нього, але він знайде Мар'яну і Казика. Ну, й Діка теж. Тільки треба взяти себе в руки і не сперечатися. На кулі він полетіти не міг — не битися ж з ними. Але піти в ліс — цього йому ніхто не завадить.
— Я звертаюсь до твого розуму, якого у тебе, як виявилося, небагато, — казав Сергіїв. Олег не хотів його слухати, але не міг не слухати. — Шлях до корабля відомий, і відносно, я повторюю, відносно безпечний. І цей шлях — твій, Олеже. Це і є твоя доля і відображення долі селища. Навіть якщо й сталася трагедія з моєю донькою ("Він навмисне сказав — "з моєю донькою", щоби я зрозумів", — подумав Олег)... і якщо ніякої експедиції немає і ніхто нас не знайде — будемо готуватися до гіршого. У нас ще залишається "Полюс". І залишаєшся ти. Зрозумів?
— Зрозумів, — тупо відповів Олег, як на уроці.
— До біса! Він нічого не зрозумів! — розлютився Старий. — Він не розуміє, що не належить собі. Що бувають моменти в житті, коли людина не має права належати тільки собі. Це буває тоді, коли від її вчинків залежить доля інших людей.
Увечері, коли посутеніло, а мати була у Лінди, вони з нею шили, Олег зібрав свій невеликий мішок. Він забрав з коробки на поличці все борошно і солодкі корінці — більше вдома нічого не залишилося, потім нагострив ніж. Звичайно, можна було взяти і арбалет, але ця зброя буде заважати — адже йому доведеться йти дуже швидко, а майже від кожного хижака в лісі можна втекти. Олег перебував у владі впертості. Він розумів, що не правий — праві старші, але у їхній правоті була холодна жорстокість, з якою Олег не міг змиритися. Адже він не відмовляється йти до корабля, він піде до нього пізніше, але зараз ті, що в лісі, потребують допомоги, а ми тут займаємося балачками. Він уявляв собі, як піде: по прямій, до болота, до ріки. Йому не було страшно, хоч якби йому сказали, аби він пішов до лісу вночі, невідомо куди, один, сказали б у звичайному житті, він би злякався. Але зараз найголовніше тільки одне: непомітно вийти з селища і зайти так далеко, щоб його не наздогнали і не повернули. Бо ж вони справді можуть наздогнати і повернути.