Олег з Мар'яною, звичайно, бачилися і розмовляли, але якось так виходило, що не випадало усамітнитися, завжди на очах, Олег навіть не зміг жодного разу піти з Мар'яною до лісу. Тільки в останній вечір перед польотом Олег знайшов дівчину біля сараю, де вона перебирала зерна, щоби взяти з собою ті, що не підгнили. Він здивувався, що вона одна. Вони того дня піднімалися на кулі, але третім був Дік, і вони не могли поговорити. Мар'яна не знала, що Олег сказав Дікові про своє кохання, і тепер шкодує про це і навіть не розуміє, як міг прохопитися.
— Ти не втомилася? — запитав Олег.
— Ні, — відповіла Мар'яна. — Тобі важче доводиться.
— Нічого, — сказав Олег. — А ти як до мене ставишся?
— Так само, — призналася Мар'яна. — Зовсім так само.
Він підійшов до Мар'яни ближче. Вона сиділа навшпиньках і не піднялася, коли він підійшов, але перестала перебирати зерна, завмерла. Олег простягнув руку до її голови, Мар'яна відкинула голову і уважно дивилася на нього. І рука торкнулася її щоки. Щока була гаряча. Це відчуття було таке, як удар — усе завмерло, стяглося у ґудз під ребрами.
І відразу Мар'яна легенько і непомітно відхилилася. Виявилося, що в сарай зайшла товста Луїза, тягнучи кошик сушених грибів, залишки осіннього врожаю. Їх теж потрібно було перебрати.
***
Вранці вітер дув з півночі. Дощу не було. Олег почав надувати кулю. Казик був у кошику, він зв'язував мішки з піском, щоб вони не заважали — утрьох у кошику було затісно. Казик не відходив від кулі, він боявся, що його можуть забути. Потім прийшов Дік, приволік мішок з припасами, перевірив свій арбалет, спробував запальничку. Сергіїв віддав йому свою запальничку — у селищі це була найкраща, вона давала іскру завжди, навіть у найгіршу погоду.
— Послухай, — запитав Олег Сергіїва. — Може, все ж полечу я?
Сергіїв не відповів. Та Олег і не чекав відповіді.
Старий підганяв аеронавтів, бо вітер міг змінитися. До того ж, коли поспішаєш, залишається менше часу на хвилювання.
У полудень на галявині зібралося усе селище. Тільки Ліз з Христиною не прийшли. Христина знову хворіла, а Ліз любила сидіти вдома.
Олег стояв біля кошика.
Мар'яна дивилася на Олега, але вона була далеко, з протилежного боку кошика. Олег обійшов кошик довкола, перевіряючи, чи все гаразд. Вони стояли з Мар'яною, розділені плетеною стінкою. Але не торкалися один одного. Навколо було занадто багато людей.
— Швидше повертайтеся, — сказав Олег. — Якщо через тиждень ви не повернетесь, я піду вас шукати.
— Ні, — сказала Мар'яна. — Ти чекай, але нікуди не ходи. Ми повернемося. Можливо, не дуже швидко.
— Увага! — закричав Старий. — Де Олег? Час відлітати.
Олег не хотів чути цих слів, але Мар'яна сказала:
— Йди.
І він побіг до каната — він відповідав за канат.
Решта почали відв'язувати мотузки, які тримали кулю.
Куля виривалася догори. Вона була туго надута, бундючна і дуже поважна. Наче розуміла, чого від неї чекають.
Потім куля почала підніматися, досить різко. Вайткус допомагав Олегові потихеньку відпускати канат. Мар'яна перейшла на той бік кошика, звідки їх було видно, дивилася на батька і махала йому рукою.
Канат натягнувся, якір виліз із землі, і Олег ледве встиг присісти, тому що якір ледве його не зачепив.
— Тягни! — крикнув він. — Тягни канат!
Якір пішов нагору.
Куля почала зменшуватися.
— Скрути вогонь! — кричав Олег.
Куля, підхоплена вітром, швидко летіла до лісу, вона ще ніколи не літала так швидко, але над лісом вітер, напевно, став слабшим, і куля зависла, навіть почала опускатися. Олег бачив, як похитуються чорні голови над кошиком. Дік підсилив полум'я. Куля полетіла далі і через хвилину зникла над лісом, у тій сірій мряці, яка відділяла верхівки дерев від хмар.
— Ось і все, — сказав Сергіїв Олегові. — Залишилися ми з тобою сиротами.
***
Павлиш прокинувся, коли ще було зовсім темно. Він не відразу второпав, де він, а зрозумівши і засмутившись через це, спробував збагнути, чому він прокинувся. Потім почув плач Клавдії. Вона інколи плакала чи розмовляла уві сні, навіть кричала. Але потім вранці нічого не пам'ятала.
Якби Павлиш щось вирішував, він би ще минулого тижня перейшов жити до себе в лабораторію. І навіть намагався заговорити про це, хоча розумів, що Клавдія буде незадоволена, але Клавдія холодно, наче здогадувалася про наміри Павлиша, підготувала відповідь, пояснила, що лабораторія недостатньо стерилізована. Вона буквально кишить бактеріями і вірусами, які Павлиш заносить ззовні. От якби Павлиш зайнявся ремонтом перехідного відсіку з лабораторії у тунель, це було би краще і корисніше для станції.
Вона ані словом не прохопилася, що прохання про відселення якось образило її. Вона навіть не запитала, чому він хоче жити в лабораторії.
Звичайно, не нічні жахи Клавдії були причиною такого бажання Павлиша. Вірніше, були маленькою складовою частиною цього бажання. Якби планета виявилася менш зловісною і негостинною, якби можна було спокійно ходити по ній, втомлюватися від прогулянок, живитися новими враженнями, він би не відчував замкнутості й тісноти житлового відсіку. Ще недавно Павлиш мріяв вирватися з корабля, який обрид за місяці польоту, і потрапити під небо нового світу. Тепер корабель здавався просторим, спокійним і затишним. Там можна зануритися у басейн, посидіти з приємним співрозмовником в оранжереї, помузичити в кают-компанії.
Тут планета не тільки не підпускала до себе, вона простягала злісні пальці і всередину станції. Ось та, помаранчева пліснява, яка причепилася до штанів скафандра, — вода з душа її не взяла. Павлиш відшкрябував її, кинувши у бій досягнення хімії. Пліснява не тільки успішно тримала оборону, але й, коли Павлиш примудрився доторкнутися до неї вказівним пальцем, обпекла. Тепер обпечений палець був залитий пластирем, а Клавдії довелося збрехати, що просто порізався — вона би не пробачила, і правильно б зробила, такої легковажності.
Врешті, нічого особливого не відбувалося. Планета як планета, експедиція як експедиція. Настільки банальна, що можна думати про обпечений палець. Та й дуже агресивною планету не назвеш — за винятком сутички з чудовиськом, фатальної для чудовиська, нічого особливого не сталося. І не тільки тому, що Клавдія слідкувала за порядком. Саллі з Павлишем теж не були дітьми, і знали, що і в Африці гуляти без тата і мами небезпечно. А з емоціями можна якось впоратися. Погрібно влаштувати велику поїздку — і за планом досліджень вона передбачена. Сісти у всюдихід і подивитися, як живе цей світ за межами галявини. Тим паче, що етап запусків скаутів вже виконаний, є деякі цікаві результати, хоча й нічого екстраординарного знайти не вдалося. Поки що. Усе як в археологічній експедиції, де знаходять уламки кераміки та іржаві цвяхи, що мають великий інтерес для науки, але абсолютно нецікаві для обивателів. У музеї вони байдуже обминають вітрини з наконечниками списів і склеєними глиняними глечиками. Їм хочеться побачити казково красиву статую чи золоту діадему. Кожен археолог доводитиме вам, що діадеми — не мета археології, її мета відшукати якомога більше черепків і намистин, аби визначити шляхи міграції і рівень матеріальної культури. Але можете бути впевнені, що археолог лицемірить. Глибоко у душі він мріє про діадему, про несподіваний блиск у надрах чорної землі, про ту надзвичайну сенсацію, погорда до якої — основа основ археологічної гордині.