Озеро було ідилічно, безтурботно спокійне.
Лиш звіддаля сірою стіною насувалася снігова буря, і вода перед ним бралася дрібними бульбашками.
— Нічого, — повторив Павлиш. — Повертаюся. Сумне озеро.
Купол був надійним, приємним видовищем. Там, всередині, було
тепло, туди не могли потрапити тварюки, навіть якщо вони є.
Біля капсули стояла Саллі Госк. Помаранчевий скафандр виблискував від вологи. Вона помахала Павлишу рукою.
— Я дізналася, що ви пішли на прогулянку, — сказала вона. — І вирішила до вас приєднатися. Якщо ви не заперечуєте.
— А Клавдія не розсердиться?
— Так навіть краще. За інструкцією належить, щоби у небезпечних і незнайомих місцях розвідку проводили групою.
— А де тут небезпечне місце?
— Далеко не відходьте, — пролунав голос Клавдії.
— Ми тільки зазирнемо в ліс — і назад, — відповіла Саллі.
Ріденька трава, що вкривала галявину, зникла за три кроки від
перших дерев. Тут була гола земля з плямами моху.
Стовбури дерев були білястими, одні з рожевим, інші з жовтуватим полиском. Утім, стовбурами їх можна було назвати лише умовно, скоріше вони були схожими на підземне коріння, яке чомусь вирішило вилізти на білий світ. Біля самої землі коріння спліталося у химерні вузли, наче побоювалося, що хтось потягне його назад під землю, а тому вжило контрзаходів.
Листя, у звичному розумінні, на деревах не було. Коріння тоншало, перетворюючись на сиве волосся, яке звисало торочками і ледь похитувалось від найменшого подиху вітру, що надавало лісу зловісного, відьомського вигляду.
Земля під ногами була мокрою, де-не-де лежали палянички снігу, чергуючись з помаранчевими і салатними жмутами лишайників і синіми пагорбами моху.
— Як у страшній казці, — сказала Саллі.
Вона простягнула руку і обережно доторкнулася рукавичкою до стовбура. Стовбур м'яко піддався, наче був каучуковий, а волосся на голові дерева заворушилося. Саллі крикнула і відсмикнула руку. Павлиш навіть не посміхнувся. Зловісна атмосфера лісу пригнічувала.
— Що? — різко запитала Клавдія.
— Все нормально, — відповіла Саллі. — Звикнемо.
Вони пройшли ще кілька кроків, намагаючися не торкатися стовбурів. Зупинилися.
— Гляньте, — тихо сказала Саллі.
Перед ними, за кілька кроків, з моху вилізали невеликі півкульки, схожі на шапки грибів, що проростають із землі.
Павлиш хотів взяти один з грибів, але Саллі сказала:
— Зачекайте, я маю щуп.
Вона протягнула до гриба тонкий щуп, і раптом гриб від дотику металу зник, ніби провалився крізь землю.
— Цікаво, — сказала Саллі і протягнула щуп до другого гриба.
І в цю мить тонкий корінь, що відходив від стовбура і лежав на землі, подібний за кольором і тому на вигляд безпечний, кинувся на щуп, рвонув його до себе, обкрутив його, а оскільки Саллі не випустила щуп, намагаючись втримати його, то корінь заледве не повалив її — така у нього була потужна сила.
Павлиш діяв майже інстинктивно. Він вихопив анбласт і вдарив вогнем по кореню. Той відразу випрямився і завмер.
Саллі стояла, притиснувши щуп до грудей, наче боялася, що хтось ще захоче його відібрати.
— Вибачте, — сказала вона.
— Нас тут не люблять, — відповів Павлиш.
У лісі стало похмуро. Снігова буря, що прийшла з озера, закутала ліс метушнею мокрих сніжинок.
— Пішли додому, — сказала Саллі.
— Згоден.
Через сніг нічого не було видно й за три кроки. Напевно, під час боротьби з коренем вони втратили напрямок, бо пройшли метрів п'ятдесят лісом, а він не закінчувався. Лише дерева стояли ще щільніше, стовбури були товщі і біліші.
— Клавдіє, — сказав тоді Павлиш. — Дайте нам напрямок.
— Вам ще бракувало заблукати, — сказала Клавдія.
Зазвучав зумер, який зорієнтував їх на базу.
Вони поверталися поволі, обходячи купки моху і лишайники. Одного разу, щоправда, Павлиш наступив на помаранчевий слиз, він приклеївся до чобота і почав повзти уверх по нозі. Павлиш нагнувся, щоби стерти лишайник, але він одразу ж переповз на рукавичку.
— Добре, — сказав Павлиш, — вважатимемо, що ми несемо з собою зразок.
— Що несете? — запитала Клавдія.
— Дуже незатишний ліс, — сказав Павлиш. — Я не хочу тут заблукати.
— Зараз чаю вип'ємо, — сказала Саллі.
— Чудова ідея! — погодився Павлиш.
Через останні дерева виднілися перекреслені цівками дощу і снігопаду куполи станції.
Але виявилося, що до них не так просто дійти.
Між лісом та станцією на них чатував хижак.
Таке могло приснитися лише в босхових жахіттях. Шість тонких ніг несли важке тіло, вкрите зеленуватою, довгою, схожою на водорості, шерстю, яку по хребту прикрашали високі панцирні пластини. Страшенна вищирена тварюка повільно відкривала і закривала пащеку, ніби примірялася, як би вгризтися у здобич.
Побачивши людей, чудовисько вивергнуло дивне мекання, в якому Павлишу вчулася загроза і виклик, і взялося розхитуватися так, що пластини на хребті вибивали якийсь бойовий барабанний бій.
Не перестаючи мекати, тварина кинулася їм назустріч.
Павлиш встиг затулити собою Саллі і увігнав у чудовисько заряд анбласта. Заревівши високим пронизливим голосом, тварина закрутилася на місці, наче втратила здобич з поля зору, маленькі червоні очиці запалали люттю.
Павлиш вистрілив знову — і знову без результату: він тільки нагадав тварюці, де вони стоять.
І невідомо, як би завершився цей поєдинок, якби не Клавдія.
З вершини головного купола вдарив зелений промінь. Він вцілив у чудисько, і воно повалилося на землю.
— Ну й справи, — сказав Павлиш, намагаючися посміхнутися.
Він обернувся до Саллі.
Та мовчала. Вона намагалася звільнитися з обіймів дерева. Напевно, відступаючи від тварюки, вона притулилася спиною до стовбура і він упіймав її, наче хотів проковтнути, виссати з неї всі життєві соки.
Залишки заряду анбласта Павлиш випустив у дерево. На нього це подіяло. Стовбур зіщулився, почорнів. Саллі зробила три кроки і впала на руки Павлиша.
— Чому ти мовчала? — запитав він.
— Не хотіла лякати Клавдію, — тихо відповіла Саллі.
Підтримуючи жінку, Павлиш підійшов до триметрового чудовиська, яке нерухомо розтягнулося на землі.
— Усі хочуть нами повечеряти.
Він взяв у Саллі щуп і обережно привідкрив ним пащеку тварюки. Замість зубів в чорній ямі пащеки тяглися жовті тупі пластинки.