Починалася найскладніша для Павлиша частина підготовчої роботи. Треба було відшукати у цих акуратних довгих ящиках саме тих двадцять три номери, в яких зберігаються біоскаути, аналізатори, пристрої експрес-лабораторій, діагности, польова операційна, прозекторська і ще багато чого.
Павлиш невесело тримав у руках табличку зі списком пристроїв, розуміючи, що, принаймні, три з чотирьох місяців він проведе у пошуках і складанні своїх речей.
Але більш за все йому хотілося знайти контейнер зі своїми мікрофільмами. Павлиш побоювався, що Клавдія, перевіряючи вантаж, вилучила ящик, у якому він віз запас детективів і фантастичних романів. Він збагнув, що мікрофільми лежать у шістнадцятому контейнері, який заховався поміж шостим та тридцять четвертим, найтяжчими з контейнерів. Але ж не чекати, поки Саллі заактивує сервісного робота, щоби той переносив вантажі.
Намагаючись не шуміти, Павлиш стягнув у вільний кут контейнери, дістався до свого ящика, відкрив його — і найгірші його підозри виправдалися. Звісно, вона знайшла коробку з художньою макулатурою і замість неї запхала свою коробку, безцінну для науки. І він зненавидів Клавдію. Розчарування, хоча й очікуване, було глибоке і болюче: Павлиш зрозумів, що без детективів він і місяця не протягне у товаристві цього гедзя.
Павлиш присів на контейнер і намагався переконати себе, що йому пощастило, бо тепер він зможе більше часу приділяти корисній праці і шанси зробити важливий вклад у науку різко зростуть.
Проте, переконати себе ні в чому не вдавалося. Він почав подумки складати патетичну заяву про звільнення з посади за власним бажанням, бо садизм начальниці станції перейшов будь-яку межу.
Несподівано відчинилися двері, увійшла Саллі і присіла на сусідній контейнер. Вона була міцною, трішки повною жінкою з розумними зеленими очима і чарівною посмішкою.
— Я допоможу вашій біді. — Саллі широко усміхнулася. Вона піднялася, підійшла до контейнерів і сказала: — Допоможіть, Славко.
Вони витягли другий зверху контейнер з маркуванням 57, що означало, що він входить до геологічної партії вантажу. Саллі відкрила його і вийняла скриньку з потрібними мікрофільмами.
— Ви це зробили? — не повірив своїм очам Павлиш і ледве не обійняв прекрасну жінку. — Вона витягла, а ви поклали?
— Усе не так просто, — відповіла Саллі. — Клавдія ніколи б не залишила щось чуже, тим паче без дозволу. Ми перекладали речі, а її мікробур не помістився. Ось ми і помінялися місцями.
— Все одно дякую, — сказав Павлиш.
— Я більше люблю класику, — сказала Саллі.
— А Клавдія — геологічний довідник?
— Довідник і "Анну Кареніну". Вона повсюди возить з собою "Анну Кареніну". Як тільки їй погано — починає читати. Дивіться, щоб сьогодні вона за неї не взялася. Вона так переживає через вас.
— Через мене?
— Їй здається, що ви над нею завжди підсміхуєтеся.
— Ні, що ви, не завжди, — відповів Павлиш, чим розвеселив добру Саллі.
Ілюмінатор у складському відсіку був невеликий, і тому, коли до нього підійшла тварюка, відразу стало темніше. І Павлиш з Саллі відчули цю переміну в освітленні.
Тварюка була майже білою, і якщо у неї були очі, то їх накривала жорстка довга шерсть. Але зуби, якими тварюка досліджувала міцність скла, були коричневими. Павлиш подумав, що тварюка їх ніколи не чистить. Поміж зубів ховалися, як за частоколом, дрібненькі яскраві істотки, схожі на маленькі лимончики, у яких теж були зуби. Лимончики вилізли зі свого сховку і, невідомо чим чіпляючись, дерлися по склу. Рухалися вони так швидко, що зливалися в зеленувате мерехтіння. Тварюка закрила пащеку.
Павлиш зрозумів, що Саллі тримає його за руку.
— Злякалися? — запитав Павлиш.
Саллі забрала руку.
— З прогулянкою нічого не вийде, — сказала вона. — Я так сподівалася, що тут можна гуляти.
— Ось і моя перша публікація в "Космозоології", — сказав Павлиш. — Про особливості сімбіотичних спільнот на планеті... як вона називається?
— Ви можете думати про сторонні речі, — сказала Саллі. — Ви дуже холоднокровний, Славко. А я зараз умру від відрази.
— Ви тільки подумайте, якими бридкими ми здаємося цим істотам...
Біла безока морда зникла. Лимончики заметушилися ще більше — напевно, злякалися, що їхня домівка пішла. Саллі викликала Клавдію.
Клавдія тільки глянула на лимончиків і відразу принесла свою камеру, вже зібрану і готову до роботи. Гірке нарікання на адресу Павлиша.
Чорний батіг вдарив по склу, розпоровши одного з лимончиків, і його сік жовтими патьоками почав сповзати склом. Решта лимончиків завмерли. Батіг повз повільно, розширюючись, аж поки не перетворився на смугу шириною десять сантиметрів. Через кілька секунд скло опустіло, тільки рештки жовтої плями нагадували про трагедію, яка щойно відбулася.
— Ми досі не увімкнули зовнішні камери, — сказала Клавдія. — Навіть не знаємо, що робиться за бортом.
— Дякую, що ви не забули мої детективи, — сказав Павлиш.
— Будь ласка, — відповіла Клавдія, — згадуйте інколи про свою роботу.
— Я пам'ятаю. Я навіть пам'ятаю латину. І можу давати страшні назви всім тварюкам, яких ми побачимо за вікном. Для цього беруться латинські слова зі значенням "гидкий", "страшний", "мерзенний" і додається ім'я першовідкривача. У нас з вами — широкі можливості.
Клавдія вийшла.
Саллі подивилася услід їй і сказала:
— Коли вирішите когось назвати моїм ім'ям, підшукайте не дуже гидке латинське слово.
— Вашим іменем ми називатимемо тільки метеликів, — пообіцяв Павлиш.
У житловому відсіку Клавдія тарахкотіла посудом. Накривала на стіл.
— А тут може бути розумне життя? — запитала Саллі.
— Навряд. Тестові проби нічого не виявили. Та й загальний біологічний рівень розвитку низький.
— І все ж?
— Ми це зможемо сказати, коли будемо відлітати звідси.
— Я дуже люблю нові планети, — сказала Саллі. — Спочатку повна темрява. Ніби ти щойно народився. А потім починаєш вживатися у цей світ. І стає світліше.
Павлиш знову підійшов до ілюмінатора. Дрібні комахи повзали по склу довкола жовтих патьоків. Сніг перестав падати. Ліс був порожній, нашорошений.
"Які ж ми тут чужі, — подумав Павлиш. — Малесенькі шматочки з протоплазми у пластиковій оболонці. Чи зрозуміємо ми цей світ? Чи сприйме він нас? Чи просто не помітить нашої присутності?"