Три дні вони мандрували чагарниками, доки не відшукали гада, котрий плює клеєм. Дік роздражнив його, і гад виплюнув увесь запас клею. Потім накрити його сіткою і дотягнути до селища було заввиграшки. Головне — не обламати йому ніг.
Гадові зробили клітку, годували його хробаками і равликами. Він добре почувався, обмотав клітку зсередини павутиною і вважав її своїм помешканням. Він був тупим і повільним, ну а щодо зовнішності — в селищі звикли і до страшніших.
Гада назвали Чистоплюєм. Можна було, звичайно, назвати Чистоплюя крабом чи павуком, але ці імена вже дісталися іншим істотам.
Старий давно зауважив, що поступово земна мова змінюється, пристосовується до нової дійсності. Словниковий запас дітей збагачувався лише через мовлення жменьки дорослих. Решта цієї планети просто мовчали. Тому мова неминуче збіднювалася, незважаючи на те, що Старий у школі примушував учнів вивчати вірші напам'ять, які він пам'ятав, а якщо не пам'ятав, то кликав інших дорослих, і вони згадували тексти разом.
"Добре дитині на Землі, — казав Старий. — Батьки тільки нарікають — скільки зайвих слів він нахапався в школі чи на вулиці, дивлячись телевізор або мандруючи. Бо ж земна дитина — щаслива людина. У неї надмір інформації, яка ллється на неї зі всіх боків. І уся вона вбрана в слова. А що в нас? Жменька дорослих, які обходяться тисячею слів".
Олег не погоджувався зі Старим. Він вважав, що мова нового покоління не так вже й біднішає. Просто вона змінюється. Тому що діти часто мусять знаходити слова для явищ і речей, які невідомі чи нецікаві дорослим. Їм доводиться не тільки самотужки придумувати слова, але й вкладати у старі новий зміст. Якось Олег чув через перегородку, як шестирічний Нік Вайткус виправдовувався перед Старим, що запізнився на урок:
— Я три ягідинки прийняв на ложку, — сказав він, — на ніготь глибше за Арніка.
— Йди, сідай, — промовив Старий, зробивши вигляд, ніби зрозумів. Але не зрозумів. А для Олега ця фраза була наповнена змістом. Її не потрібно було розшифровувати, достатньо зануритися у світ хлопчаків селища, про який Старий, щоб він не казав, мав лише приблизне уявлення.
А справа була така: якось минулого літа на яблуні, що виросли біля паркану, напали "ягідки". Це були ліниві червоні мушки, які висіли на гілках і повільно вгризалися в кору. Вайткус намагався знищити їх, поливав яблуні розчином, схожим на вапно, навіть розбавленим шакалячою отрутою, однак, нічого не допомагало — вони були живучі та вперті. А потім, одного чудового дня, ягідки зникли. Дорослі нічого не помітили, а Вайткус полегшено зітхнув — великі солодкі плоди дерев були джерелом вітамінів узимку. Та хлопчаки знали, що ягідки нікуди не зникли, а перетворилися на гострі блакитні шпичачки, які закопалися у землю біля паркану, щоб перечекати зиму. Діти називали ці шпичаки ягідниками, а дорослі ніякого генетичного зв'язку між "ягодами" і "ягі-динками" не бачили. Ці шпичаки мали дивну здатність. Якщо хтось з живих істот проходив біля паркану, шпичаки вистрибували із землі, намагаючись залізти в шкіру, аби залишити в ній мікроскопічне зернятко. Воно розчинялося в людській крові та не було шкідливе. Але було боляче. Хлопчики вигадали гру. Вони знімали сандалі, підошви яких Сергіїв робив з твердої кори лісових кокосів, і які на дитячій мові називалися "ложками", і дратували ними шпичаків. Ті кидалися на теплі підошви і встромлялися в них. Вигравав той, хто набирав найбільше шпичаків і чиї шпичаки встромлялися у підошву найглибше. Гра була захопливою, але небезпечною, бо шпичак міг поранити руку. Отож, загадкова фраза Ніка означала лише те, що він грав з Арнісом, підставляючи підошву, і переміг.
...Ім'я Чистоплюй придумала Ірина, мати Олега, і його відразу усі прийняли. Тільки з однією поправкою. Клей Чистоплюя дорослі називали, як і належить, клеєм, а діти, зрозуміло, плюєм.
Поява Чистоплюя насправді полегшила життя кравців. Особливо після двох винаходів Вайткуса. Він виявив, що клей Чистоплюя твердне повільніше, якщо його змішати зі слиною, яка виділялася з хобота. А Сергіїв здогадався, як можна із сухого клею виточувати на токарному станку тарілки та горнятка. Коли ж змішати клей з фарбою, яку можна добути з кольорових глин біля болота, то посуд стає різнокольоровим і дуже гарним.
На зиму Чистоплюй задрімав і майже нічого не їв. І клей від нього було важко випросити. Добре ще, що Вайткус здогадався зробити запас клею на зиму в закритих посудинах. Навесні Чистоплюй прокинувся, почав хвилюватися, крутитися у клітці і плюватися, як і минулого року.
***
Безконечна відлига принесла нежить, бронхіти, загострення ревматизму. Мати лежала з радикулітом, і Олегові довелося самотужки підігрівати кашу і юшку.
Олег вже переконався, що ліки діють вибірково. Ті, хто в них вірить, виліковуються, а хто не вірить, продовжує хворіти. Щоправда, він не мав на увазі справжні ліки, які приніс з корабля. Але ті ліки були від справжніх хвороб, від яких колись помирали люди — від зараження крові, запалення легенів. Корабельних ліків було обмаль, їх берегли. Еглі Вайткус тримала їх у спеціальному ящику.
У матері був цілий запас усіляких дерев'яних посудин, де вона зберігала ліки із сушених трав. Ось і зараз, хоча Олег був дуже голодний, він перш за все розігрів воду і зробив пекучу мазь для розтирань. У хатині було майже зовсім темно, горів тільки каганець на столі. Мати лежала вкрита шкурами. Вона сказала:
— Ти поїж, я потерплю. Я весь день терпіла. Сиділа одна вдома і терпіла. Я думала, ти раніше прийдеш.
— Зараз, мамо, — сказав Олег, — зараз настоїться, і я тебе розітру.
— Ні, ти їж, — відповіла мати. — Ти тепер потрібна людина. Від тебе багато залежить. І взагалі, ти перемучений, блідий, схуд. Я потерплю, ти не хвилюйся. Зі мною нічого не станеться. Це просто радикуліт. Від цього ще ніхто не помирав.
За стіною у Старого щось впало. їм давно вже можна було роз'їхатися, побудувати новий дім або Старому перебратися у порожній будинок навпроти Вайткусів. Але вони звикли жити разом, Старий, Ірина і Олег. Вони не були однією сім'єю, але часто їли разом. Старий з Іриною любили насамоті довго розмовляти. Старий став дуже балакучий, він майже весь час говорив. Йому важко було мовчати. Можливо, він і вів уроки в школі саме через це. А мати сердилася і скаржилася на життя. У неї залишився тільки страх за Олега, аби він не впав, не захворів, тільки б його не втратити. Олегові скоро двадцять, він доросла людина, він цілі дні проводить в майстерні Сергіїва. Вони роблять потрібні для селища речі, і ще повсякчас навчаються з допомогою довідників, які Олег приволік з "Полюса". У них одна ідея — налагодити зв'язок. Тоді можна буде з "Полюса" повідомити на Землю, де люди, котрі вціліли. Скільки років селище живе надією повернутися на Землю, але раніше надія була боязкою й абстрактною, а тепер вона стала реальною.