Побіля білого товстого слизького коріння сосни Мар'яна запримітила фіолетову плямку.
— Зажди, Діку, — попросили вона, — там квітка, якої я ще не бачила.
— Може обійдешся без квітки? — запитав Дік. — Додому пора. Мені тут щось не подобається.
У Діка був особливий нюх на небезпеку.
— Одну хвилинку, — попросила Мар'яна і підбігла до стовбура.
Порепана м'яка синювата кора сосни ледь пульсувала, витягуючи
воду, і коріння тремтіло, випускало пальці, аби не втратити жодної краплі дощу. Це була квітка. Звичайна квітка, фіалка. Тільки значно фіолетовіша і більша від тих, що росли біля селища. І шпичаки довші. Мар'яна різко висмикнула фіалку із землі, щоби квітка не встигла зачепитися корінням за сосну, і через хвилинку фіалка була вже в мішку з грибами, які завовтузилися і заскрипіли так, що Мар'яна навіть засміялася. І тому не відразу почула крик Діка:
— Лягай!
Вона отямилася, стрибнула вперед, впала, втиснулася у тепле пульсуюче коріння сосни. Але трохи спізнилася. Обличчя горіло так, ніби його ошпарило.
— Очі! — кричав Дік. — Очі цілі?
Він смикнув Мар'яну за плечі, відірвав від коріння її судомно стиснуті пальці, посадив.
— Не розплющуй очей, — наказав він і швидко почав витягувати з обличчя тонкі голочки. І сердито бурчав. — Дурепа, тебе в ліс пускати не можна! Слухати треба. Боляче, так?
Несподівано він навалився на Мар'яну і перекинув її на коріння.
— Боляче ж!
— Ще один пролетів, — сказав він, піднімаючись. — Потім подивишся. Він на моїй спині розсипався.
Дві кульки перекотиполя пролетіли приблизно за три метри від них. Тугі, сплетені з насіннєвих голочок, легкі, як повітря, бо порожні всередині, вони будуть літати, поки випадково не розіб'ються об дерево, або не налетять у пориві вітру на скелю. Мільйон кульок загине, але одна знайде свого ведмедя, ввіп'ється голочками у теплу шкіру — і проростуть із голочок пагінці. Вони дуже небезпечні, оті кульки, і в період дозрівання треба бути обережним в лісі, інакше потім на все життя залишаться темні міточки.
— Ну нічого, — сказав Дік, — більше голок не залишилось. І в очі не потрапило. Це головне, щоби в очі не потрапило.
— А багато ранок? — запитала Мар'яна тихо.
— Не пропаде твоя краса, — відповів Дік. — Тепер швидше додому, і нехай Еглі змастить обличчя жиром.
— Так, звичайно. — Мар'яна провела долонею по обличчю.
Дік запримітив, ударив по руці:
— Гриби хапала, квітку зривала. Здуріла чи що? Інфекцію занесеш.
Гриби тим часом вилізли з мішка, розповзлися між коріннями
і деякі вже встигли закопатися в землю до половини. Дік допоміг Мар'яні зібрати їх. А фіалку вони так і не знайшли. Потім Дік віддав Мар'яні мішок, він був легкий, але Дік не хотів займати рук. У лісі все вирішує секунда, тому руки мисливця повинні бути вільними.
— Глянь, — попросила Мар'яна, беручи мішок. Її прохолодна вузенька долонька з обламаними нігтями затрималася на руці Діка. — Я дуже скалічена?
— Смішно, — сказав Дік, — у всіх на обличчі цяточки. І в мене. А я скалічений? Це татуювання нашого племені.
— Татуювання?
— Забула? Старий вчив нас із історії, що дикі племена себе спеціально так прикрашали. Наче нагороджували.
— Дикуни дикунами, а мені боляче, — сказала Мар'яна.
— Ми теж дикуни.
Дік уже пішов уперед. Не оглядався. Але Мар'яна знала, що він чує. У нього був слух мисливця. Мар'яна перестрибнула через сіре стебло ліани-хижака.
— Потім свербітиме, спати неможливо. Головне — не дряпати ранки. Тоді слідів не залишиться. Тільки всі дряпають.
— Я не буду, — сказала Мар'яна.
— У сні забудеш і роздряпаєш.
Дощ пішов сильніше, волосся прилипло до голови і краплі зривалися з вій, заважали дивитися, але щокам було приємно від холодної води. Мар'яна подумала, що Діка треба підстригти, бо волосся аж на плечах, заважає. Погано, що він живе самотою. Відтоді, як його батько помер, так і живе. Звик уже.
— Ти щось відчуваєш? — запитала Мар'яна, бо Дік пішов швидше.
— Так, — сказав він, — звірі. Напевно, шакали. Зграя.
Вони побігли, але в лісі важко швидко бігти. Ті, хто біжать не оглядаючись, потрапляють на обід ліані чи дубу. Гриби билися у мішку, але Мар'яна не хотіла їх викидати. Вже скоро буде просіка, а потім селище. Там, біля частоколу, хтось обов'язково чергує. Вона побачила, як Дік дістав із-за пояса ніж і перехопив зручніше арбалет. Вона також вихопила ніж. Але її ніж вузький, тонкий, він годиться, щоби різати ліани чи відкопувати гриби. А якщо тебе наздоганяє, зграя шакалів, то такий ніж не допоможе, краще взяти палицю.
***
Олег доїв суп, поставив каструлю з гущею трохи вище, на полицю. Учні простукотіли босими п'ятами по глиняній підлозі, і через бійницю у стіні Олег бачив, як вони, вистрибуючи з дверей, цибали у величезну калюжу, яка назбиралася за останні дні. Бризки в усі боки! Потім хтось з них вигукнув: "Хробак!" І вони гуртом ловили хробака, а його рожевий хвіст висунувся з води і бив учнів по ногах. Руда Рут, дочка Томаса, заверещала: напевно, хробак обпік її голу руку пекучим присоском; мати дівчинки виткнулася з вікна будинку навпроти і крикнула:
— Чи ви подуріли?! Хто ж лізе у воду! Так без рук можна залишитися! Негайно додому!
Але учні постановили собі витягти хробака назовні, і Олег знав чому. Тоді хробак міняє колір, стає то червоним, то синім, це дуже цікаво, тільки цікаво їм, а не матерям, які панічно бояться хробаків.
Лінда, дружина Томаса, стояла побіля калюжі і кликала доньку, а Олег, випереджуючи питання матері, сказав:
— Зараз прийду.
А сам вийшов на вулицю і поглянув у її кінець, на ворота частоколу, біля яких стояв Томас з арбалетом у руці. Томас був напружений. "Недобре, — сказав собі Олег. — Недобре, я ж так і думав. Дік її завів кудись далеко, і там щось трапилося. Дік не думає, що вона зовсім інша, не така, як він, і її треба берегти".
Хлопці витягали хробака, він став уже майже чорним, ніяк не здавався у полон. А руду Рут теж полонили, і Лінда тягнула її додому. Олег побіг до частоколу і по дорозі згадав, що не взяв арбалета і тому користі від нього ніякої.
— Що? — спитав він у Томаса.
Той, не обертаючись, відповів:
— Здається, шакали знову тиняються. Зграя.