"Як же ми дійдемо без Томаса? — подумки продовжував розмову з Діком Олег. — Головне навіть не дорога, головне, як поводитись далі. Адже ми дикуни, які ніколи не бачили велосипеда, і тому не знаємо, велосипед це чи паровоз. Дікові здається, що він знає все, що може знадобитися людині в селищі або в лісі. Може він боїться опинитися в іншому світі, де він не дужчий за всіх і не швидший?"
Мар'яна розпалила вогнище. Цап уже звик до вогню і вирішивши, що той йому нічим не загрожує, одразу ж поліз в багаття. Мар'яна крикнула Олегові, щоб він відтягнув кляту тварину. Відігнати дорослого цапа — справа майже нереальна, та Олег старався. Він штиркав у цапа держаком ножа, хоча той, очевидно, вирішив, що його гладять, і захоплено вищав.
Томас швидко ходив по снігу, щоби зігрітися. Він кутався у ковдру і горбився. Олегу він здавався старою людиною, хоча хлопець знав, що Томасу лише сорок років. Еглі колись казала, що процес старіння у селищі чомусь проходить активніше, а тітка Луїза заявила, що на такій дієті всі давно мали ґиґнути. У кожного хронічні гастрити, алергія, у старших нирки давно хворі. Правда, діти росли порівняно здоровшими. Селищу поталанило ще й в тому, що більшість місцевих мікробів до людського метаболізму не пристосувалися. Ще не пристосувалися, сказала тоді тітка Луїза.
— Шкода, що тут немає болота, — сказала Мар'яна. — Я би вам трави нарвала. Я знаю якої.
— А чому не нарвала ще вдома? — запитав Олег.
Мар'яна краще за всіх у селищі розумілася на травах.
— Дивний ти, — здивувалася Мар'яна. — Цю траву треба відразу їсти, поки вона свіжа. Як її збережеш?
Її завжди дивувало, що інші не знають того, що знає вона.
— Олежику, — сказав Томас, — підійди до мене.
Томас сперся на палатку і скривився.
— Знову спина болить, — сказав він, — простріл.
— Я вам потім помасажую, — сказала Мар'яна.
— Дякую, не допомагає, — усміхнувся Томас. Він нагадував ворону, яку малював на уроках біології Старий. Темний птах з великим загостреним дзьобом. — Слухай, ти пам'ятаєш, де я ховаю карту? Зі мною може будь-що статися.
— Нічого не станеться, — сказав Олег. — Ми ж разом ідемо.
— І все-таки ризикувати не будемо. Ти розумієшся на карті?
Карта була намальована на клаптику паперу — найбільшій цінності у селищі. Олег завжди відчував до паперу особливі почуття.
Папір, навіть чистий аркуш, був дивним чином пов'язаний зі знаннями. Він і був створений, щоби зафіксувати знання. Папір був своєрідним виявом Бога.
Томас, заходячись інколи від кашлю, змушував Олега показувати по карті дорогу на перевал. Маршрут був знайомий, вони вже подумки проходили його з Вайткусом і Старим. Щоправда, в селищі зрозуміти суть шляху, відстань, холод було неможливо — у хатинці було затишно, горіли каганці, за стінкою шарудів дощик...
Дік приніс зайця. Цап чомусь злякався нерухомої тушки, втік до схилу і стояв там смертельно переляканий.
— Чує, бідака, що його чекає, — усміхнувся Дік. Він кинув зайця на каміння. — Давайте його зараз з'їмо. Буде йти веселіше. І для Томаса корисно. Правда, ще б краще напитися гарячої крові. Я завжди на полюванні отак роблю. Але ж ти, Томасе, ти не будеш?
Томас заперечливо похитав головою.
— Що робите? Карту знову вивчаєте? — спитав Дік.
— Томас просить повторювати на випадок, якщо з ним щось станеться, — пояснив Олег.
— Дурниці, — сказав Дік, присівши навпочіпки з ножем біля зайця. — Ти ще добре йдеш. А стане погано — повернемося.
Олег розумів, що Дік не хоче образити Томаса. Дік від самого початку вважав, що Томас може не дійти.
— Нічого, — сказав Томас, який ніяк не виказав, що йому неприємно слухати байдужий тон Діка, — краще підстрахуватися.
Коли вони пили чай — окріп з корінцями, — цап підійшов ближче, але не з того боку, куди Дік кинув шкурку зайця, а з іншого, неначе відгородився від шкурки багаттям і палаткою. Він важко сопів, і Мар'яна кинула йому кілька сушених грибів.
— Це вже зайве, — сказав Дік. — Гриби потрібні нам самим. Може статися, що ми нічого не знайдемо. Як підемо назад?
— Там, за перевалом, є їжа, — сказав Томас.
— Ми не знаємо напевно, а раптом вже немає, — заперечив Дік. — Нерозумно гинути від голоду. А в мороз краще багато їсти.
— У крайньому випадку, з'їмо цапа, — сказав Олег.
— Чому у крайньому? — здивувався Дік. — Ми його обов'язково з'їмо. І скоро. А то втече.
— І не думай, — сказала Мар'яна. — Не треба.
— Чому? — запитав Дік.
— Тому що цап хороший. Він повернеться з нами в селище.
І буде з нами жити. Нам час мати своїх приручених тварин.
— Я тобі таких цапиків тисячу приведу, — пообіцяв Дік.
— Неправда. Ти тільки хвалишся. Не приведеш. Їх не так багато в лісі. І якщо тварина не захоче, ти її ніяк не приволочеш.
— Візьму тебе з собою, ти вмієш з тваринами розмовляти, — сказав Дік і почав різати смаженого зайця на рівні шматки, всім порівну.
— Я не дам вбивати, — затялася Мар'яна. — У нього будуть маленькі кізки.
— У кого? — запитав Олег.
— У цапа, — відповіла Мар'яна. — Вірніше, у кози.
— То це коза? — запитав Томас.
— Так, це коза-мама, я знаю.
— Мар'яна має рацію, нехай коза живе, — сказав Томас. — Корисно думати про те, що буде завтра.
— І ще треба думати, аби не вмерти сьогодні, — сказав Дік.
— Козу будемо підгодовувати, — втішилася Мар'яна.
— І не думай, — заперечив Дік.
— Я свою порцію буду віддавати. — Мар'яна вперто дивилася на Діка, гостре підборіддя вперед. Дік схилив голову, розглядаючи дівчину, як невідому тваринку.
Томас піднявся перший і пішов складати палатку. Його лихоманило.
— Може повернешся? — запитав його Дік.
— Пізно, — відповів Томас. — Я піду.
— Подумай, — Мар'яна Діку сердито. — Як ти можеш таке говорити!? Томасу одному до селища не дійти.
— Олег з ним теж може повернутися.
Дік сказав так, аби залишити за собою останнє слово.
— Час вирушати, — сказав Томас. — Якщо сьогодні будемо йти добре, вийдемо до провалля. Минулого разу ми там загрузли. Сніг був до пояса. Завірюха.
Томас пішов попереду по широкому річищі потічка; напевно, коли бувала злива, він перетворювався у чималу ріку, а тепер лише ледь-ледь дзюркотів, відламуючи намерзлі за ніч крижинки біля берега.