Коли плетений візок Рігу з’явився годині о восьмій на вулиці, що від самої пошти тягнеться вздовж річки, Гобертен у кашкеті, чоботях, куртці вже повертався з пристаней; він прискорив крок, одразу здогадавшись, що Рігу виїхав тільки заради головної справи.
– Здоров був, дядьку хват, здорово, черево, сповнене жовчі й мудрості,– сказав він, злегка поляскавши обох гостей по животу. – Маємо поговорити про справи, от ми й поговоримо за скляночкою вина, хай йому чортяка! От, як треба робити справу!
– При такому ремеслі вам слід би бути жирнішому, – сказав Рігу.
– Я завдаю собі забагато роботи: я не замикаюся, як ви, у себе в домі, загрузлий там, наче дідусь, що молодиться… Ви добре робите, слово честі! Ви можете діяти спиною до вогню, черевом до столу, сидячи в кріслі… справи самі до вас ідуть. Та входьте ж, хай йому чортяка! Дім до ваших послуг весь час, поки ви в ньому будете.
Слуга в синій лівреї з червоним кантом взяв коня під вуздечку і відвів його на подвір’я, де були стайні й господарські приміщення.
Гобертен лишив обох своїх гостей у саду і повернувся до них через хвилину, потрібну на те, щоб дати накази і розпорядитися про сніданок.
– Ну, дорогі мої вовченята, – сказав він, потираючи руки, – бачили, що суланжські жандарми рушили сьогодні на світанку в напрямі до Коншів; мабуть, ідеться про арешт засуджених за лісові порубки… Хай йому чортяка! Закипає, закипає!.. Зараз, – продовжував він, глянувши на годинника, – хлопці вже, мабуть, сидять за міцними ґратами.
– Мабуть, – підтвердив Рігу.
– Ну, а що ж кажуть на селі? Що вони вирішили?
– А що ж тут вирішувати? – спитав Рігу. – Ми до цієї справи непричетні,– додав він, глянувши на Судрі.
– Як-то непричетні? А коли Еги буде продано в результаті усіх наших заходів, хто ж наживе на цьому з п’ятсот-шістсот тисячок франків? Я сам один, чи що? Я не такий міцний, щоб одразу вивалити два мільйони, в мене троє дітей, яких треба влаштовувати, в мене дружина, що не бажає рахуватися з витратами; мені потрібні компаньйони. Хіба в дядька хвата не приготовлено грошей? Всі до одної застави в нього строкові, позичає він тепер тільки під короткотермінові зобов’язання, за які я відповідаю. Я вкладую вісімсот тисяч франків, син мій, суддя, двісті тисяч, на дядька хвата ми кладемо двісті тисяч, а ви скільки думаєте вкласти, панотче скуфія?
– Решту, – холодно відповів Рігу.
– Їй-богу! Хотів би я мати руку там, де у вас серце! – сказав Гобертен. – А далі що ви робитимете?
– Та те ж саме, що й ви. Викладіть ваш план.
– Мій план, – відповів Гобертен, – полягає в тому, щоб взяти подвійну ціну за ту половину, яку ми віддамо тим, хто побажає з Коншів, Серне та Бланжі. У дядька Судрі буде своя клієнтура в Суланжі, а у вас тут. Все це дуже нескладне, але як ми домовимося один з одним? Як ми поділимо поміж себе головні частки?
– Господи! Нема нічого простішого, – сказав Рігу. – Кожен візьме собі те, що йому більше заманеться. Я от нікого не стісню, я зі своїм зятем та дядьком Судрі візьму собі ліси; вони такі повирубувані, що вас не спокусять: ми лишимо на вашу частку всю решту; слово честі, вона коштує ваші гроші!
– Ви нам це підпишете? – спитав Судрі.
– Договір нічого не вартий, – відповів Гобертен. – До того ж ви бачите, що я граю відкрито; я цілком довіряю Рігу, він буде покупцем.
– Мені цього досить, – сказав Рігу.
– Я ставлю тільки одну умову: я одержую павільйон побачень мисливців з його прибудовами і п’ятдесятьма арпанами навколо; за землю я вам заплачу. З павільйону я зроблю собі дачу, вона буде біля моїх лісів. Пані Гобертен… пані Ізора, як їй хочеться себе називати, каже, що влаштує з нього собі віллу.
– Згоден, – сказав Рігу.
– Ну, між нами, – пошепки продовжував Гобертен, оглянувшись навколо і переконавшись, що ніхто не може його чути, – чи вважаєте ви їх здатними на якусь погану штуку?
– Яку саме? – спитав Рігу, що ніколи не хотів чого-небудь розуміти з півслова.
:– Ну, якби найвідчайдушніший з їх зграї і, до того ж, добрий стрілець пустив би кулю мимо графових вух… просто, щоб його залякати?..
– Граф здатний за ним погнатися й схопити його.
– Ну, а Мішо?
– Мішо про це б не базікав, він повів би тонку політику, взявся б висліджувати і, нарешті, відкрив би й винуватця, й тих, хто його озброїв.
– Маєте рацію, – відповів Гобертен. – Треба б, щоб чоловік із тридцять із них зняли бунт; декого пошлють на каторгу… одне слово, захоплять ту сволоту, якої ми схочемо здихатися, використавши її… У вас там є два-три мерзотники, отакі, як Тонсари та Бонебо…
– Тонсар ще викине якесь колінце, – сказав Судрі,– я його знаю… А ми ще підогріємо його через Водуайє та Курткюїса.
– Курткюїс у мене в руках, – сказав Рігу.
– А я тримаю Водуайє.
– Обережність, – сказав Рігу, – насамперед обережність!
– Слухайте-но, панотче скуфія, чи не вважаєте ви ненароком, що нам негаразд розбазікувати про поточні події?… Адже ж не ми складаємо протоколи, затримуємо людей, робимо порубки й підбираємо колоски?.. Якщо пан граф уміло візьметься за справу, якщо він домовиться з яким-небудь відкупщиком про здачу Егів в оренду, тоді прощавайте, кошики, – виноград зібрано, і ви втратите, може, більше, ніж я… Все, що ми говоримо, це між нами і тільки для нас, бо я, звичайно, не скажу Водуайє ані слова, якого я не міг би повторити перед богом і перед людьми… Але нікому не заборонено передбачати події й використовувати їх, коли вони настануть… У селян нашого кантону гарячі голови; вимогливість генерала, його суворість, переслідування Мішо та його підлеглих довели їх до краю; сьогодні справи ще погіршали, і я ладен іти в парі, що там була сутичка з жандармами… Ну, ходімо снідати…
Пані Гобертен вийшла до гостей у сад. Це була досить біла, жінка з досить білим обличчям, довгими буклями, що на англійський манер спадали вздовж її щік, яка вдавала істоту пристрасну, але доброчесну, запевняла, що ніколи не знала кохання, заводила з усіма урядовцями розмови на платонічні теми і за вірного слухача мала при собі королевського прокурора, якого звала своїм patito[107]. Вона полюбляла чепчики з помпонами, але охоче робила відкриті зачіски та зловживала блакитним і ніжнорожевим кольорами. Вона танцювала, в сорок п’ять років в неї була манірність молоденької дівчини, але в неї були величезні ноги й жахливі руки. Вона вимагала, щоб її звали Ізорою, бо при всіх своїх примхах та комічних безглуздях мала досить смаку, щоб зрозуміти нешляхетність прізвища Гобертена; у неї були безбарвні очі й волосся непевного кольору, на зразок брудної нанки. Нарешті, вона була взірцем для багатьох молодих дівчат, що мучили небо своїми поглядами й вдавали з себе ангелів.