Селяни

Сторінка 82 з 99

Оноре де Бальзак

Марі не могла утриматися від усмішки у відповідь:

– Ах, який ви поганий! Ви нас всього навчите!

– Слухай, Марі, я люблю селян, але не слід нікому з вас ставати між моїми зубами й шматком дичини… Твій брат Ніколя, як сказала Аглая, переслідує Пешіну. Це негаразд, бо я їй покровительствую, цій дівчинці: вона матиме від мене тридцять тисяч франків спадщини, і я хочу знайти їй доброго чоловіка. Я знаю, що твій брат Ніколя з допомогою твоєї сестри Катрін мало не вбили цю бідну дівчинку сьогодні вранці; як ти побачиш брата й сестру, скажи їм таке: "Якщо ви лишите в спокої Пешіну, дядько Рігу визволить Ніколя від призову…".

– Ви сам чорт! – вигукнула Марі.– Кажуть, що ви уклали з ним договір… Хіба може це бути?

– Так, – серйозно відповів Рігу.

– Нам про це казали на вечорницях, та я не вірила.

– Він мені поручився, що жоден спрямований проти мене замах мене не торкнеться, що мене ніколи не обкрадуть, що я проживу сто років, ні разу не хворіючи, що мені в усьому буде щастити і що до самої смерті я буду молодим, наче дворічний півень…

– Це й видно, – сказала Марі.– Вам, значить, по-чортячому легко врятувати мого брата від призову…

– Якщо він сам цього захоче, бо йому доведеться розлучитися з одним пальцем, от і все, – продовжував Рігу. – Я розповім йому, як це зробити.

– Он як! Ви звертаєте на верхній шлях? – сказала Марі.

– Вночі я тут уже не їжджу, – відповів колишній чернець.

– Бо тут хрест? – наївно спитала Марі.

– Саме так, хитрухо! – відповіла ця диявольська особа.

Вони під’їхали до місця, де кантональний тракт прорізує невелику височину. Ця траншея розкриває два досить круті схили, такі часті на французьких шляхах.

Наприкінці цього вузького проїзду, завдовжки з сотню кроків, шляхи в Ронкероль і Серне утворюють перехрестя, де поставлено хрест. З того і з цього схилу можна прицілитися в проїжджого й пристрілити його мало не впритул, з тим більшою легкістю, що височина ця засаджена виноградом, і злочинець може легко сховатися в кущах ожини, які випадково тут розрослися. Зрозуміло, чому лихвар, завжди обережний, нізащо не їздив тут уночі. Туна огинає цю височину, що зветься "Хрестовим пагорбом". Не можна знайти кращого місця для помсти або вбивства, бо ронкерольський шлях іде до мосту, перекинутого над Авоною перед павільйоном побачення мисливців, а шлях у Серне веде на королівський тракт; через це вбивця може обрати один з чотирьох шляхів – на Еги, Віль-о-Фе, Ронкероль або Серне, поставивши в утруднення тих, хто кинеться переслідувати його.

– Я зсаджу тебе при в’їзді в село, – сказав Рігу, побачивши перші будинки Бланжі.

– Через Анет, старий боягузе! – вигукнула Марі.– Чи скоро ви її від себе проженете? От уже три роки, як вона у вас!.. Мені смішно, що ваша стара ще здорова… Мабуть, бог теж мститься за себе!..

IV. Bіль-о-Фейський тріумвірат

Розсудливий лихвар примушував свою дружину й Жана лягати й підводитися з сонцем, довівши їм, що дім ніколи не підпаде нападові, коли сам він не лягатиме до дванадцятої ночі й буде підводитись пізно. Він не тільки завоював собі спокій з сьомої години ввечері до п’ятої ранку, але, крім того, привчив свою дружину й Жана оберігати його сон і сон його Анет, кімната якої була позаду його спальні.

Отож на другий день вранці, пів на сьому, пані Рігу, що сама відала спільно з Жаном пташнею, несміливо постукала в двері спальні свого чоловіка.

– Пане Рігу, – сказала вона, – ти звелів себе розбудити.

Тон цього голосу, поза жінки, весь її боязкий вигляд, коли, виконуючи відданий їй наказ, вона все ж могла чекати нагінки за свою слухняність, – свідчила про глибоку самозреченість цієї нещасної істоти і про ту прив’язаність, яку вона відчувала до свого спритного тирана.

– Гаразд! – вигукнув Рігу.

– Чи треба будити Анет? – спитала вона.

– Ні, нехай спить! Вона була на ногах усю ніч! – сказав він серйозно.

Людина ця завжди бувала серйозною, навіть коли дозволяла собі жарт. Анет насправді потай відчиняла двері Сібіле, Фуршонові й Катрін Тонсар, які заходили в різний час, між одинадцятою й першою годиною ночі.

Через десять хвилин Рігу, одягнутий старанніше, ніж звичайно, зійшов униз і кинув дружині коротке: "Добридень, моя старенька!", що більше ощасливило її, ніж коли б вона побачила генерала де-Монкорне в своїх ногах.

– Жан, – сказав Рігу колишньому послушникові,– не виходь з дому, не давай мене обкрадати, ти на цьому втратиш більше, ніж я!

Саме так, перемішуючи ласку з грубим окриком, надію з одповіддю, цей вмілий егоїст створив собі трьох рабів, таких же вірних і відданих, як собаки.

Рігу, знову обравши так званий верхній шлях, щоб не їхати повз Хрестовий пагорб, приїхав на суланжський майдан до восьмої ранку.

В той момент, як він намотував віжки на найближчий до дверцят з трьома східцями стовпчик, віконниця відчинилась. У вікні з’явилося побите віспою обличчя Судрі, якому пара маленьких, чорненьких очиць надавала лукавого виразу.

– Почнімо з того, що заморимо черв’ячка, бо ми снідатимемо в Віль-о-Фе не раніше як о першій.

Він тихенько гукнув таку ж молоденьку й гарненьку, як і в Рігу, служницю, яка безшумно зійшла вниз, і якій він наказав подати шматок шинки й хліба; далі він сам пішов по вино в льох.

Рігу в тисячний раз розглядав цю їдальню з дубовим паркетом і різьбленою стелею, встановлену гарними фарбованими шафами, оздоблену по лікоть деревом і прикрашену чудесним каміном та розкішним стінним годинником з обстановки мадмуазель Лагер. Спинки лакованих і пофарбованих в білий колір стільців мали форму ліри, сидіння були з зеленого сап’яну, прибитого золотими цвяшками. Масивний стіл червоного дерева був накритий зеленою картатою клейонкою з зеленою облямівкою. Паркет угорського малюнку, старанно натертий Урбеном, доводив, якої старанності вміють добиватися від прислуги колишні покоївки.

– Ет! все це занадто дороге, – сказав собі ще раз Рігу. – У моїй їдальні так само смачно їсти, як і тут, а я ще маю процент з грошей, які довелося б витратити на ці непотрібні розкоші.– Де ж пані Судрі? – спитав він суланжського мера, що з’явився, озброєний солідною на вигляд пляшкою.

– Вона спить.