Ця така соковита, самовдоволена провінційна буржуазія могла, отже, взяти гору над усіма громадськими величинами. Отож, тільки уява людей, що в своєму житті деякий час пробули в такому маленькому місті, здатна відтворити вираз глибокого самозадоволення, розлитий на обличчях цих обивателів, які вважають себе сонячним сплетенням Франції, всі озброїлися неймовірною здібністю робити всякі капості і в своїй мудрості декретували, що один з героїв Еслінга – боягуз, що пані де-Монкорне – інтриганка з темним минулим, що абат Бросет – дрібний честолюбець, і знали вже через два тижні після покупки Егів про міщанське походження генерала, названого ними Оббивальником.
Якби Рігу, Судрі й Гобертен жили у Віль-о-Фе, вони неодмінно посварилися б, їх претензії неминуче стикнулися б; але, з бажання долі, бланжійський Лукулл відчував потребу в самотності, щоб на повну втіху віддаватися лихварству та любострастю; пані Судрі виявилась досить розсудливою для того, щоб зрозуміти, що вона не може панувати ніде, крім Суланжа, а Віль-о-Фе став осередком діяльності Гобертена. Люди, які розважаються вивченням природи соціальних явищ, погодяться, що недоля переслідувала генерала де-Монкорне, даючи йому стількох розрізнених ворогів, які відбували еволюції своєї влади й свого марнолюбства на такій відстані, що не давала цим світилам стикатись і удесятеряла їх можливість робити шкоду.
При всьому тому, якщо всі ці гідні буржуа, горді своїм достатком, вважали своє товариство щодо приємності далеко вищим за товариство Віль-о-Фе і з комічною поважністю повторювали вислів долини: "Суланж – це місто втіх і гарного товариства", було б необачно припустити, що авонська столиця примирилася з цією вищістю. Салон Гобертена посміювався in petto з салону Судрі. З манери, з якою Гобертен говорив: "Ми місто комерційне, місто ділове, ми маємо дурість нудьгувати, наживаючи грошенята!", не важко було відчути легенький антагонізм; між Землею та Місяцем. Місяць вважав, що він корисний Землі, а Земля командувала Місяцем. Разом з тим Місяць і Земля жили в якнайповнішій згоді. На масляній усе вище суланжське товариство виїжджало завжди гуртом на чотири бали, які давали Гобертен, Жандрен, збирач податків Леклерк і королівський прокурор, молодий Судрі. Щонеділі прокурор з дружиною і пан та пані Гобертен з дочкою Елізою приїжджали обідати до суланжських Судрі. Коли бував запрошений пан супрефект і приїжджав попоїсти "чого бог послав" коншський поштмейстер Гербе, Суланж дивувався чотирьом департаментським екіпажам біля під’їзду будинку Судрі.
II. Змовники у королеви
Під’їжджаючи до Суланжа о-пів на шосту, Рігу знав, що знайде всіх завсідників салону Судрі на своєму посту. У мера, як у всьому місті, обідали о третій годині за звичаєм минулого століття. Від п’ятої до дев’ятої суланжська знать збиралася обмінятися новинами, сказати свої політичні спічі, прокоментувати події з приватного життя усієї долини й поговорити про Еги, які були темою для розмови принаймні протягом години щодня. Обов’язком кожного було поділитися своїми відомостями про події в замку, і, до того, відомо було, що це зробить приємність хазяям дому.
Після цього обов’язкового огляду подій сідали за бостон – єдину гру, яку королева знала. Коли товстун дядько Гербе передражнив пані Ізору, дружину Гобертена, висміюючи її манірні пози, відтворюючи її тоненький голосок, губки бантиком і дівочі звички; коли кюре Топен розповів анекдот із свого репертуару; коли Люпен повідомив про яку-небудь пригоду з віль-о-фейського життя, а пані Судрі була засипана нудотними компліментами, – тоді говорилося: "Ми напрочуд приємно пограли в бостон".
Занадто егоїстичний, щоб давати собі труд проїхати дванадцять кілометрів для того, щоб послухати дурниці завсідників цього дому й побачити мавпу, наряджену старою жінкою, Рігу, за своїм розумом і освітою набагато вищий від всієї цієї дрібної буржуазії, з’являвся тут лише в тих випадках, коли справи приводили його до нотаріуса. Він звільнив себе від усяких зносин з сусідами, посилаючись на свої справи, свої звички й здоров’я, які не дозволяли йому, за його словами, повертатися вночі шляхом вздовж якого туманилася Туна.
Проте цей високий і сухий лихвар дуже імпонував товариству пані Судрі, що почувало в ньому тигра з сталевими пазурами, лукавство дикуна, мудрість, народжену в монастирі й достиглу під промінням золота, з якими Гобертен ніколи не наважувався вступати в сутичку.
Як тільки плетений візок проїхав "Кав’ярню миру", Урбен, слуга Судрі, який розмовляв з шинкарем, сидячи на лаві під вікнами їдальні, закрив долонею очі, щоб краще побачити, який це екіпаж.
– Це дядько Рігу!.. Слід відчинити йому браму. Потримайте його коняку, Сокар, – по-панібратському сказав він шинкареві.
І Урбен, колишній кавалерист, який, не змігши стати жандармом, після відставки пішов служити до Судрі, пройшов у будинок відчинити браму.
Сокар, особа така прославлена в долині, поводився, як бачите, дуже просто; але те саме буває і з багатьма іншими славетними людьми, які мають люб’язність ходити, чхати, спати, їсти цілком так само, як і звичайні смертні.
Сокар, геркулес від народження, міг піднімати одинадцять центнерів; удар його кулака, впавши на спину людині, розтрощував їй спинний хребет; він перекручував залізні штаби, зупиняв за задок запряжений віз. Слава про цього Мілона Кротонського долини гриміла на весь департамент, де про нього складалися кумедні казки, як і про всіх знаменитостей. У Морвані, наприклад, переказували, що він якось приніс на своїй спині якусь бідну жінку з її ослом та мішком на ринок; що він з’ів цілого бика й випив чверть бочки вина за день тощо. Лагідний, як дівчина на виданні, Сокар, низенький товстун зі спокійним обличчям, широкий у плечах і широкий у грудях, в яких його легені роздувалися наче ковальські міхи, розмовляв тоненьким голосом, чистота якого вражала тих, хто чув його вперше.
Як Тонсар, репутація якого визволяла від доказів жорстокості, як усі люди, що чимось визначались у громадській думці, Сокар ніколи не показував своєї всепереможної фізичної сили, якщо його не просили про це друзі. Він узяв коня під вузду, коли тесть прокурора повернув до під’їзду.