Крихітка, кругла, як черепаха, належала до розряду безхребетних самиць. Цей страшний розвиток клітковини, безперечно, цілком забезпечував спокій Люпена щодо маленької пристрасті величезної Крихітки, яку він нахабно звав Крихіткою, ні в кому не збуджуючи сміху.
– Власне, що таке ваша дружина? – якось запитав його Саркюс-багатий, не перетравивши "мазюкання", сказаного Люпеном на адресу випадково куплених Саркюсом меблів.
– Моя дружина не схожа на вашу, вона ще не визначилась, – відповів він.
Під своєю товстою оболонкою Люпен приховував тонкий розум; він мав розсудливість мовчати про своє багатство, в усякому разі таке ж значне, як у Рігу.
Синок пана Люпена, Аморі – приводив у розпач свого батька. Цей єдиний син, один з донжуанів долини, не бажав наслідувати кар’єру батька; він зловживав своїм становищем єдиного сина, роблячи страшні спустошення у татовій касі, ніколи, проте, не виснажуючи поблажливості свого батька, який при кожній вихватці сина казав: "Я теж був таким самим!". Аморі ніколи не з’являвся у пані Судрі, яка його допікала (sic!), бо вона, згадавши звички покоївки, надумалася була зайнятися вихованням цього молодого хлопця, всі розваги якого зосереджувалися на більярді "Кав’ярні миру". Там часто бувала найгірша компанія Суланжа і навіть Бонебо. Він марнував свої деньочки (слівце пані Судрі) і відповідав на всі умовляння батька тим самим приспівом: "Пошліть мене в Париж, мені тут нудно!..".
Люпен закінчував любовну кар’єру (на жаль!), як усі вродливці,– зв’язком мало не подружнім. Його загальновідомою пристрастю була дружина другого судового виконавця мирового суду пані Єфемі Плісу, від якої він не мав жодних таємниць. Прекрасна пані Плісу, дочка крамаря Ватбле, царювала у другорядному суланжському товаристві так само, як пані Судрі в вищому. Плісу, нещасливий суперник Брюне, належав, отже, до другорозрядного суланжського товариства, бо поведінка його дружини, яку, за чутками, він схвалював, – коштувала йому зневаги вищого.
Коли Люпен був у вищому товаристві музичним талантом, то лікар, пан Гурдон, був там ученим… Про нього казали: "У нас тут є першокласний учений". Так само, як пані Судрі (яка добре на цій справі розумілася, бо вона пускала вранці до своєї пані Піччіні й Глюка і одягала мадмуазель Лагер для Опери) переконувала всіх навколишніх і навіть самого Люпена, що він міг би зробити собі щастя своїм голосом, точно так само вона шкодувала, що лікар не публікує своїх ідей.
Пан Гурдон чесно повторював думки Бюффона і Кюв’є про земну кулю, що навряд чи могло піднести його як ученого в очах суланжців; але він збирав колекцію мушлів та гербарій і вмів робити пташині опудала; нарешті, він поставив славну мету заповідати свій природничий кабінет місту Суланжу: відтоді Гурдон в усьому департаменті набув слави великого натураліста, наступника Бюффона.
Цей лікар, схожий на якогось женевського банкіра, бо мав той же педантизм, холодний вигляд і пуританську чистоту, не маючи його грошей і рахівничого розуму, дуже ласкаво показував свій прославлений кабінет, що складався з ведмедя і байбака, загиблих під час переходу через Суланж; всіх гризунів департаменту: польових, лісових і домашніх мишей, землерийок, щурів тощо; усіх цікавих птахів, вбитих у Бургундії, серед яких красувався альпійський орел, добутий на Юрі. Гурдон був також власником колекції лускокрилих, – слово, яке примушувало чекати якісь чудиська, і, при вигляді їх, вигукувати: "Та це ж метелики!", – прекрасного скупчення закам’янілих черепашок, з колекцій, заповіданих йому кількома померлими друзями, і, нарешті, мінералів Бургундії та Юри.
Ці багатства, розкладені в скляних шафах, шухляди яких ховали колекцію комах, забирали весь другий поверх будинку Гурдона й справляли певний ефект примхливістю ярликів, чарівністю барв і зібранням стількох речей, що не приваблюють нічиєї уваги в природі і збуджують захоплення під склом. Для огляду кабінету пана Гурдона призначалися особливі дні.
– У мене, – казав він цікавим, – п’ятсот орнітологічних експонатів, двісті ссавців, п’ять тисяч комах, три тисячі черепашок і сімсот мінералогічних взірців.
– Скільки в вас було терпіння! – казали йому дами.
– Треба ж робити щось для свого краю, – відповідав він.
І він добував величезну користь із цих останків такою фразою: "Я все це відписав місту". І відвідувачі захоплювалися його філантропією! Йшла мова про те, щоб відвести весь третій поверх мерії після смерті лікаря під Музей Гурдона.
– Я розраховую на вдячність моїх співгромадян, щоб ім’я моє було зв’язане з цим музеєм, – відповідав він на таку пропозицію, – бо не смію сподіватися на встановлення в ньому мого мармурового бюсту…
– Як же це так! Та це ж найменше, що може бути для вас зроблено, – заперечували йому. – Хіба ви не слава Суланжа?!
І людина ця, нарешті, стала себе вважати однією з бургундських знаменитостей; найповніший прибуток дають не державні папери, а самолюбність. Цей учений, користуючись граматичним методом Люпена, був щасливим, щасливим, щасливим!
Секретар мирового суду Гурдон, маленький, кволий чоловічок, в якого всі риси обличчя збиралися навколо носа, так що ніс здавався вихідним пунктом для лоба, щік і губ, які прикріплялися до нього, цілком так само, як влоговини гори тягнуться від її вершка, вважався одним з видатних поетів Бургундії, свого роду Піроном[95]. Завдяки цій подвійній славі обох братів, про них казали в департаментському центрі:
– У нас у Суланжі є два брати Гурдони, обидва дуже визначні люди, які посіли б видатне місце і в Парижі.
Секретар суду був першокласним гравцем у більбоке, і ця манія породила в нього іншу манію – оспівати цю гру, що робила фурор у XVIII столітті. Манії в медіократів часто йдуть парами. Гурдон-молодший породив свою поему за царювання Наполеона. Чи не каже вам це, до якої здорової та розсудливої школи він належав? Люс де-Лансіваль, Парні, Сен-Ламбер, Руше, Віже, Андрійо, Бершу були його героями[96]. Деліль був для нього богом, аж поки вище суланжське товариство не зняло питання, чи не перевершує Гурдон Деліля, після чого секретар з перебільшеною ввічливістю завжди звав його паном абатом Делілем.