Скрізь виявлялась огидна недбайливість, печать, яку накладають тимчасові користувачі на все, що є у них у розпорядженні. Два вікна на другому поверсі були заткнуті сіном. Крізь вікно нижнього поверху було видно кімнату, захаращену інструментом та в’язками хмизу, а з іншого вікна корова, висунувши свою морду, повідомляла відвідувачів, що Курткюїс, не бажаючи мандрувати з павільйону до фазанника, обернув на хлів головну залу павільйону, – ту саму залу, де в чарунках різьбленої стелі були зображені герби всіх власників Егів!..
Почорнілий та брудний тин збезчещував підступ до павільйону, огороджуючи свиней під дощатою повіткою, а качок і курей – в маленьких загородках, звідки гній вичищався раз на шість місяців. Якесь дрантя сушилося на кущах, що зухвало стирчали тут і там.
У той момент, коли генерал під’їжджав від мосту по алеї, пані Курткюїс чистила казанок, в якому щойно варила каву з молоком. Сторож, сидячи в кріслі проти сонця, дивився на свою дружину, як дикун дивився б на свою. Зачувши тупіт коня, він обернувся, пізнав графа і зніяковів.
– Ну, хлопче Курткюїс, – сказав генерал старому сторожеві,– мене не дивує, що мої ліси хтось вирубає раніше від панів Гравло: ти вважаєш свою посаду за місце настоятеля монастиря!
– Слово честі, пане граф, я пробув стільки ночей у ваших лісах, аж схопив там застуду. Сьогодні ранком я так нездужаю, що жінка чистить казаночок, в якому грілися мої припарки.
– Любий мій, – сказав йому генерал, – я не знаю іншої хвороби, крім голоду, від якої допомагали б кавові припарки на молоці. Слухай, шахраю! Я вчора об’їхав свої ліси і ліси де-Ронкеролів та де-Суланжів: їх ліси прекрасно охороняються, а мій ліс – у найсумнішому стані…
– Ех, пане граф, вони ж тутешні старожили, їх майно поважають. Як же ви хочете, щоб я боровся з шістьма громадами? Життя моє мені дорожче за ваш ліс! Хто схотів би як слід вартувати ваші ліси, в нагороду скоро дістане десь у кутку кулю в лоба.
– Боягуз! – вигукнув генерал, стримуючи лють, збуджену зухвалою відповіддю Курткюїса. – Ця ніч була чудесна, але вона коштувала мені сто екю сьогодні і тисячу франків збитку в дальшому… Або ви, любий мій, заберетеся звідси, або ж стан справ має змінитися. Усяку провину можна пробачити. От мої умови: я вам віддаю всі штрафи, і, крім того, ви матимете по три франки з кожного протоколу. Якщо я помилюся в своєму розрахунку, то ви дістанете свій і без пенсії; коли ж ви мені вірно служитимете, коли вам вдасться припинити порубки, ви будете мати довічну пенсію в сто екю. Поміркуйте-но над усім цим. Ось шість шляхів, – сказав він, вказуючи на шість алей, – треба обрати один, як зробив я, не побоюючись куль; постарайтесь обрати вірний шлях.
Курткюїс, маленький сорокашестирічний чоловічок, з обличчям повного місяця, дуже любив нічого не робити. Він розраховував жити й вмерти в цьому павільйоні, що став його павільйоном. Його дві корови годувались у лісі, сам він мав дрова і обробляв свій сад замість того, щоб ганятися за порубщиками. Така недбайливість була вигідна Гобертенові, і Курткюїс розумів Гобертена. Отже, сторож ловив збирачів хмизу тільки тоді, коли мав проти якогось зуб. Колись він переслідував дівчат, що не піддавалися його залицянням, і людей, яких він не любив; але тепер він вже давно жив з усіма в миру, і його всі любили за поблажливість.
Прибор Курткюїса завжди був приготовлений у "Великих-ГУ-синіх", порубщики уже не боролися з ним, дружина його і він сам діставали подарунки натурою від усіх мародерів. Дрова доставляли йому додому, його виноградник завжди обробляли. Одне слово, усі правопорушники були для нього слугами.
Майже заспокоєний Гобертеном щодо свого майбутнього і розраховуючи на два арпани землі, коли Еги будуть продаватися, він був зненацька розбуджений різкими словами генерала, який нарешті, через чотири роки, виявив свою справжню природу власника, що не хотів бути надалі обманутим. Курткюїс узяв свого кашкета, ягдташ, рушницю, надяг гетри, перев’язь із новим гербом Монкорне і, поглядаючи на ліси, та кличучи свистом своїх собак, вирушив у Віль-о-Фе тією безтурботною ходою, під якою селяни вміють приховувати свої найглибші роздуми.
– Ти скаржишся на Оббивальника, – сказав Гобертен Курткюїсові,– а тепер же щастя в твоїх руках! Як, оцей дурень дає тобі по три франки за протокол, крім штрафів! Зумій тільки домовитися з приятелями, і ти наготуєш, йому цих протоколів, скільки схочеш! Хоч цілі сотні! З тисячею франків ти зможеш купити Башльрі в Рігу, стати хазяїном, працювати на себе, в себе, або краще примушувати працювати інших, а самому відпочивати. Тільки слухай добре! Влаштовуйся так, щоб переслідувати лише самих голих, як той палець. Хто не обріс шерстю, того не обстрижеш. Бери, що пропонує тобі Оббивальник, і не заважай йому збирати збитки, якщо він їх любить. У кожного свій смак. Схотів же дядько Маріот рахувати збитки, а не бариші, незважаючи на всі мої застереження.
Курткюїс, сповнений захоплення перед Гобертеном, вирушив додому, згоряючи від бажання якнайшвидше стати власником і буржуа, як інші.
Повернувшись до себе, генерал де-Монкорне розповів Сібіле про свою експедицію.
– Ви, пане граф, зробили цілком правильно, – сказав управитель, потираючи руки, – але не треба зупинятися на півдорозі. Польового сторожа, який допускає спустошення наших луків та полів, слід би звільнити. Ви, пане граф, легко могли б дістати призначення на посаду мера тутешньої громади і взяти замість Водуайє якогось колишнього солдата, що не побоявся б виконувати накази. Великий землевласник повинен бути мером своєї округи. Бачите, скільки утруднень у нас з теперішнім мером!
Мер бланжійської громади, колишній бенедиктинець, на ім’я Рігу, одружився у першому році Республіки із служницею колишнього бланжійського кюре. Незважаючи на огиду, яку мав збуджувати в префектурі жонатий чернець, його а 1815 року держали на посаді мера, бо він єдиний у Бланжі був здатний посідати цей пост. Але коли в 1817 році єпископ призначив абата Бросета священиком у бланжійську парафію, яка двадцять п’ять років лишалася без духовного керівника, природно, спалахнула жорстока боротьба між віровідступником і молодим служителем церкви, з характером якого ми вже ознайомилися.