О, Лукія не забуде. Присадкувата, широкоплеча, дужа в крижах, з великою головою і широким обличчям, вона вважала себе чи не першою красунею на всю Шахівку. І причиною цьому був Лукіїн Вихтор. Щось він бачив у ній особливе, незвичайне, божественне, брав на руки, підіймав собі до грудей — чому б .не дозволяти собі такої розваги вчорашньому мукобоєві, сьогоднішньому хурщикові? І казав: "Сонечко ти моє ясне! Зірочко небесна! Коли б ти знала, яка ти гарна! Немає на землі молодиці, кращої за тебе!"
Лукія і звикла до цього. І ось раптом з'явилась суперниця у неї, і хто? Ота безиківська строкова невиводна наймичка! Одну 'сорочку ціле літо носила, поки та сорочка на нитки не розлазилась, і ось бачте — "всім невісткам невістка"! Задрипанка! Нечупара! Коли б Савка у люди не вивів, то отам у тій смердючій казармі на хуторі й здохла б! Вирядилась! За Савчині гроші й дурень вирядиться... Чапала, чапала до вінця на своїх клешнях та на порозі й спіткнулася! Ха! Це тобі так не минеться!..
Лукія була вправним оратором, але — своєрідним. Демосфен і Ціцерон філіппіки свої виголошували перед великими аудиторіями. Лукія належала до ряду ораторів мовчазних, які в думці філіппіками орудують і, коли кусають, то нишком. І найцікавіше було те, що докази супроти Марії черпала вона з подій власної біографії. Ну й що з того? Хай і вона на панському гноїщі виросла, так її мати щосуботи дома в шаплиці купала, голову вичісувала, руки й ноги теплою водою з милом відмивала, свіжим вершком змазувала. А Марія? Та бачила вона той шаплик, як його у Вівді і в заводі не було! Бачила вона мило? Гребінець? Вершок? То й не кажіть. Одне діло, материна дочка Лукія, друге — зайда з Попівки, старчоводка й сама старчиха Марія!
Гуляли весело. По обіді як узялися до фіалки, до пива! Потім співали. Чому ж не поспівати, коли увесь народ виспіваний. В економії як співали, то Вустя заводила, а Марія виводила. Тут Вусті не було, взялася Лукія. Від них не гірше співали і Санька, і Галька. Та й Марина. Всі пройшли одну школу на панських буряках! Чоловіки підхопили, Гнатко горою ішов, Савка низом, Вихтор, як жук, гудів, вплітали свої молоді недосвідчені голоси муляр Петро і підліток Катря. Варвара сиділа аж за Андрієм і теж тягла голосом та все за Марією: сама Марія таке казна-що, так виводить як!
Сусіди, полуднуючи, наслухалися. Прокопиха сказала Прокопові: "Чуєш, як Сачкові невістки взялися? Голосисті! І Лукія, і ота Савчина. Аж слухати весело!" — "Еге ж, співучі підібралися,— відповів Прокіп.— А це ж уже Савка і коней купив, бричку справив, з мукобоїв у хурщики перейшов?" — "Та йому що,— зауважила Прокопиха,— здоровий, як лут. Он відьмі мало плеча не скрутив! Такий вайлакуватий, а глянь — домігся свого!" — "За десятку хто б не домігся",— відповів Прокіп, цей справжній шахівський хазяїн, що десятку в своїх руках тримав лише двічі в житті: раз, як продав наярмарку бузівка, і вдруге, як позичив десятку під проценти у Моника, щоб сплатити недоїмки і податок; тоді підрядився Моникові возити лід з Берестової і привіз замість п'ятнадцяти возів — двадцять ,д;ва! От що таке десять карбованців! Пріська — та не дурна! Яка їй користь була б, коли б щось з Марією скоїлось? Та ніякої! А відкрутила назад — і десять карбованців, двадцять два вози льоду, а їх тоді Прокіп возив Моникові цілих п'ять днів, та в негоду, в мороз, в хуртовину! Молодець Пріська. Хоч і відьма, та не Дурна!
"Не дурна",— мовчки погодилася, і Прокопиха. В неділю бачила вона на базарі Пріську — виряджена, як кралечка! Новенька корсетка, хустка квітчаста очі вбирає, і на ніжках виступці, та які! Кажуть, шеврові. Задивилася внутрішнім зором Прокопиха на Пріську і від щирого серця пожалкувала, що оте щастя відьмою стати бог дав Прісьці. Це ж і несправедливо! Одна з матір'ю та і все! А скільки ж ротів отих у Прокоііихи! Трьох дочок заміж віддала, а зосталося ж ще дев'ять роточків! У якій пригоді отут стала б ота десятка! І Прокопиха, склавши побожно руки на грудях, від всієї глибини серця сказала: "Боже, боже! Навчи мене цього діла! Зроби відьму з мене. Єсть же, крім вроджених відьом, ще й навчені! Зроби з мене хоч навчену!"
Невідомо, як чужі бЬги, що ж до шахівських, то ці дуже чутливо поставилися до Прокопишиного прохання. Почухав за вухом святий Павло, спитав у Петра: "То як ти думаєш, отче?" Петро, небесний ключар, скрутнув головою, сплюнув, вилаявся: "Якого ж біса їй ще треба, коли й без цього така відьма, що лютішої на весь куток не знайдеш! А не віриш, панотче Павле, то спитай у Прокопа..." І Прокіп прорік: "Воістину сута відьма. Вроджена! Не дай господи!"
Як уже добре наспівалися і почали збиратися додому, Лу-кія, ніби ненароком глянувши на коралі, що вогнем жевріли у Марії на шиї, сказала: "Нашої свекрухи подарунок?" — "Еге",— чомусь почервонівши, відповіла Марія. "Та бачу, бачу,— вела далі Лукія.— Свекруха наша гарна та добра... Вона й мені була ці коралі підсунула, а я, дурна, так зраділа, так зраділа! Аж чую, переказують на базарі люди, хвалилася Про-кописі свекрушка наша добра: "Подарувала коралі Лукії та й сама каюся. Хіба їй коралі? їй би на шию налигача та й на ярмарок: там по три копійки такі продають". То я їй тоді: "Спасибі, мамо, за ваш подарунок, за ваші коралі, нанижіть на налигача їх та й носіть!" І що ти думаєш? Взяла назад і слова не мовила! Ти оце дивишся на цей двір, на такого гарного свекра, на таку добру свекруху й думаєш: "От де рай!" Я теж так була думала, а ближче придивилася — кодло гадюче. З усіх кутків сичать, і незчуєшся, як укусять. Отак-то, сестро!"
Отже, Марія таки справді потрапила в зміїне кодло, ще й так, що й незчулася, як її гадюка зубом отруйним тицьнула! Та не дотицьнула! Двадцять років Марія жила без батька, без матері і оце, знайшовши їх, так легко повірила б лукавій мові Лукіїній! Хай говорить! Тим часом кожній людині потрібні батько й мати. Найбільше вони були Марії потрібні, і вона, вислухавши Лукію, сказала, маючи на увазі Дар'ю Олександрівну: "Які б вони не були, а вони мені мати!"
Пізніше Марія дізналася, як з намистом було діло насправді. Лукія була не тільки крутійкою, а крутійкою жадібною. Один разок коралів їй справді Дар'я Олександрівна подарувала. Другий, отой самий, що був для Марії призначений, Лукія украла з прискринка. Варвара побачила, наробила галасу. І як Лукія не заприсягалася, що Варка все набрехала, а Вихтор, власноручно зробивши в Лукії трус, виявив ті коралі. Тоді ото вона й дізналася, що таке супоня в руках рідного сина Олександра Терентійовича! І підскакувала, і верещала. Та Вихтор, поки двадцять разів не одмірив, супоні не опускав. ї з того часу Лукія стала як шовкова. Зуб гадючий, проте, залишивсь при ній.