Баба Марта з онуками біля колін відділилася від стіни повітки, оголосила на весь двір:
— Оце ж, хвойдо, до тебе вже й бахур приїхав!
Савка повернувся на голос баби Марти, зробив крок до неї, і вона побачила, як Савка почав з людини переростати на гору. У неї дрібно затремтіли жилки, баба Марта злякалася. Такому придушити — пусте діло! Це покійний її Семен все намагався приборкати бабу Марту, таки й душити сікався, нічого з того не виходило і вийти не могло — не було випадку, щоб теля завдало шкоди індійському королівському тигрові. А цей — Кармалюк50, прости господи! І баба Марта ступила назад і ще назад. Та Савка вже, певне, про неї забув, обернувся до Параски, сказав, і шибки заторохтіли у вікнах:
— Приймай, Параско Хомівно, гостя!
Параска скинула з плеча клунок, поправила косинку, провела по спідниці руками, відкинула порухом руки пасмо волосся з лоба на голову, проказала:
— Тож здрастуй, Савко. Гостям рада.— ї тихо, щоб ніхто не почув, сказала з докором: — То ти все ж приїхав? Чого?
, — Тебе брати.
Хіба Андріян тобі нічого не сказав?
— Та ні, чого ж,— відповів Савка.— Ось поставлю десь коней, у хаті все розкажу.
Савка випряг коней, завів їх під повітку, понатягав на голови шаньки з мішкою, якої ще з дому прихопив, і тоді вже, витираючи руки об конячі клуби, повернувся лицем до двору, набачив там бабу Марту з дітьми, стривожену Параску і голосно сказав, знову бабу мамою назвавши:
— Ну, мамо, Параско, в хату ходімо. Будемо збиратися.
— Як, куди? — спитала зовсім спантеличена Параска.
— До мене, у Шахівку,— відповів Савка.— Сьогодні я вас заберу, після обіду повінчаємося, я вже отця Кузьму приговорив і налагодив усе, що слід.
Він рушив до сінешніх дверей, постояв, поки туди не підійшла Параска. Параска знову сказала:
— Та як же це ти так?
— Та отак,— відповів Савка. І знову, втретє сказав: — Чого ж ви, мамо? Заходьте, поговорити треба. Ну, ну, проходьте...
І баба Марта пройшла під Савчиною рукою у свою хату, ще й збокувала трохи, як біля Савки проходила. Він зайшов останнім, і, як увійшов у хату, в руках у нього Параска і баба Марта побачили великий, виплетений з рогози кошик, зовсім новенький. Кошик був чимсь туго напханий, а щоб не розірвався, Савка зав'язав його ретязем.
Спантеличені, збентежені незвичайною поведінкою гостя, обидві жінки не знали, що робити, що й казати. Особливо вибитою з колії почувала себе баба Марта. Дивно звучало, неприродно звучало в устах цього незнайомого чоловіка оте "мамо"! Яка вона йому мама? Якийсь забродько, шалапута, пройдисвіт і — "мамо"! Та разом з тим в цьому "мамо" було •щось хвилююче, солодке. Скільки не жила після Семенової смерті баба М рта та й при Семенові, найбільше доводилося чути їй такі лепські епітети в свою адресу, як відьма, чортова відьма, проклята відьма, щоб ти пропала, щоб ти сказилася, коли ти вже пропадеш, падло собаче, задрипанка, попова сучка... І не могла звикнути до цього баба Марта. Повсякчас Кипіла вона, як у казані, і вже тоді вивергала зо дна душі слова, пропахлі пекельним вогнем, смолою і сіркою.
Савка спочатку налякав був її своєю поставою, з кожного клаптика якої прозирала сила, дужість, потуга. А ціну силі баба Марта знала. Ця сила виписувала всі можливі візерунки на її плечах, на її ребрах, адже двадцять літ, наймолодших, найгарніших, вона прожила в кріпацтві. Били її різками, нагайками, паліччям, карбачами. Били панські посіпаки, потім Семен бив... І за своє життя баба Марта твердо засвоїла істину: людину на світ пущено не для того, щоб пожаліти її, а щоб побити! І всі люди навколо баби Марти існували для того, щоб побити її як не палицею, то словом. Розманіжилася була спочатку баба Марта від того "мамо" — кого не розманіжить це святе слово? — але потім вона схаменулася. "Це ж нечиста сила задобрює, щоб потай укусити, а може, й до горлянки добратись!" І вона сказала тому Савці вголос:
— Який-бо ж ти святий та божий, тільки скажи: душити як будеш — руками чи цуркою, як Махтей лошат?
— Е, мамо,— сказав Савка терпляче,— ви не з тієї починаєте. Ми про все оце потім, а зараз гляньте сюди.— Савка розкрив свого кошика, витяг пару чобіт. У хаті одразу гарно товаром запахло. Чоботи були новісінькі, просто з магазину. Еге ж. Чоботи всякі бувають. Вичинять, буває, товар недодохлої, охлялої худобини, то він такий пісний, хирлявий, як папірець лопотить; ще й підошву поставлять з випортка — черкнеш ногою раз, вдруге по землі — і вже дірка. Такі чоботи все життя своє й носила баба Марта — в Добреньці живши, не розживешся на копійку. А те, що Савка в руках тримав, було щось зовсім інше, з іншого товару! Товар цей був тугий, дебелий, еластичний, обійме ногу, як рідна мама; нешвидко холод пройме його, нешвидко й зносяться!
Савка проніс ці чоботи через кімнату, поставив біля баби Марти, сказав:
— Це — вам, мамо. Носіть на здоров'я. Тільки ще не все. Він обернувся до свого кошика, вийняв звідти сувійчик
ситцю. На ситцях Савка знався, бо доводилося набирати для Дар'ї Олександрівни, для сестри Варвари, для баби Харитини Захожаїхи, для покійної Марії. Робив це він так: заходив у мануфактурний магазин до старої Венгерихи, здоровкався і просив продати йому такого ситцю, який носять старі жінки в Шахівці. "Це ж для кого? — питала стара Вен-гериха.— Для матері, для тітки?" Спитала й цього разу, і Савка сказав: "Для тещі". Вона знову спитала: "А для якої: для любимої чи нелюбимої?" — "Мені найкращого",— відповів Савка. Стара Венгериха пильно поглянула на Савку, подумала: "Цей хурщик розумний чоловік, бо краще мати в хаті друга, ніж недруга". І тепер ось ця наборка лежала на руках у Савки, він держав її перед бабою Мартою, казав:
— Оце тут дві наборки. Одна для хатнього вбрання, для повсякденної роботи. А оця ось — для празника. В Шахівці від нас церква близенько, щоб було в чому з двору вийти і зайти в божий храм.— Сказав так та й поклав наборку на коліна бабі Марті.
Стара Венгериха, що вік звікувала в мануфактурному магазині, зналася на тканинах і знала смаки своїх селянських клієнток. А Савка ще й подобався їй за його уважність до матері, до жінки, до сестри Варвари, до баби Харитини Захожаїхи. І вона відміряла Савці справжньої тканини. Сама Венгериха, хоч була й немолода, любила яскраві кольори — червоне, жовтогаряче, біле-біле, як біль, але заразом з тим знала, що сільські літні жінки любили притамовані барви, і відрізала для баби Марти на святкове плаття темно-синього ситцю в дрібну-дрібну блідо-голубу квіточку з химерною ряснотою листочків. Темне тло про літа говорило, а дрібні-дрібні блідо-голубі квіточки з химерним плетивом листочків потішали серце людське, що й для нього дорога блакить неба і неосяжна краса білого світу. На щоденну спідницю Венгериха відрізала темно-коричневого ситцю в густий жовтенький горошок — звичайна робоча тканина. Чи руки витре, чи з сковорідки капне, як біля печі порається, не дуже й помітне. Та й онуки вже увесь час біля колін труться, світле своїми ручатками враз закецькали б, а це хай спробують.