Повернувся отець Кузьма мовчазний, розгублений. Ледве встиг запричастити. Зразу ж і померла. Кузьма Григорович скинув картуза, перехрестився і закліпав очима: сопілкар мав вразливе серце. Пригадав, як на тому тижні ходив до Красини в кузню наварювати сокиру. І Марію побачив: бігла повз кузню. Як порівнялася з Кузьмою Григоровичем, сказала: "Здрастуйте! — і спинилася.— Бач, і ви в наш край забрели".— "Та ось сокиру приніс полагодити,— відказав Кузьма Григорович.— Колов старий пеньок, а воно — дуб, як залізо, так кусок і вилетів з гостряка". Поговорили отак. Марія побігла, а Кузьма Григорович аж услід задивився — така гарна. І ось померла. І йому доведеться дзвонити по ній. По такій молодій... Он помер дід Шиненко — вийшов за хлівець, присів та й помер. Вісімдесят років прожив, аж здитинів. Такому вже смерть — збави-тель. І Кузьма Григорович дзвонив по ньому, хоч і сумирно, але так, що крізь ту сумирність видно було і сонячний день, і верби, і дітвору, що гралася під ворітьми в свої дитячі ігри. Люди, учувши той дзвін, підводили голови, прислухалися і вже з самого дзвону розуміли все. І кожен, пальця до лоба приклавши, казав собі: "Хто ж це преставився? Дід Шиненко чи баба Похитушка?"
Сьогодні Кузьма Григорович стояв під дзвіницею з мотузом у руках, і кожен удар ніби сумував, скаржився: "Ви ж тільки гляньте, добрі люди, що робиться, що діється на світі. Померла Марія, а їй двадцять сім років. Ще б жити, радіти сонечкові, радіти дітям. І ось немає, нема вже Марії і ніколи не буде!" І він затужив без сліз.
Дзвін переполошив, підняв усе село, не залишив у спокої ні одного людського серця.
З першим ударом дзвона Савка скинувся. Йому здалося, що в криваву рану проникли ці моторошні звуки і розривають її, доводять біль до нестерпного. Він застогнав. Господи, іще й це! Підвів нетямлячі очі й сказав матері, бабі Дар'ї: "Не треба!
Скажіть Кузьмі: не треба!" Що могла відповісти на це бідолашна баба Дар'я? Лише сумно, з болем глянула на сина, відказала: "Так годиться, сину..." І Савелій змовк, ніби примирився з неминучістю. А потім і забув про той дзвін, ніби й чути його перестав. Але він помилявся, дзвін просто увійшов у його рану, розкрив її, розширив так, що біль його розлився над селом, над лісами, і, обнявшися, звучали вдвох — дзвін і Савчин біль... Що ж це робиться? Як же жити по цьому?!
Кладовище було за городами. Ходили на нього через двір Марка Григоровича. Скільки в селі не помирало людей, всіх несено було через двір Марка Григоровича, і так було споконвіку. За свої п'ятдесят років Марко Григорович звик до сумних процесій, і часто було, що, перехрестивши лоба, знову опускався на ослін, щоб і далі шити людське вбрання.
Сьогодні дзвін вибив йому голку з руки. Марко Григорович засовався на місці, зняв і знову одяг окуляри з тоненькими дротяними голоблями, сказав тривожно: "По кому ж це? Видно, хтось молодий, бач, як Кузьма видзвонює..." Старша дочка сказала: "Тату, це Савчина Марія померла..."
Марко Григорович був страшкуватий з себе. Чорна кошлата борода, зовсім лиса голова, плечі зсутулені так, що лопатки аж над головою здіймалися, але в цьому натрудженому, поламаному життям тілі жила, чула душа. "Та як же це так? — сказав він.— Як же це так, що в такі молоді літа та померла?" І він вийшов з хати.
Кінчалося літо, вже десь у ярах і за лісами осінь причаїлась, але було ще тепло, було ясно і зовсім не вірилось, що в такі дні може статися таке лихо з людиною. Він став біля хвіртки. Коли наблизилась процесія, відчинив ворота, пропустив мари з бідолашною, священика, а далі і сам приєднався до людей, і жінка його Уляна, і дочка Одарка, і Кузьми Григоровича жінка Оксана. Люди заповнили двір, заповнили кладовище. Скільки не глянь — все білі хустки і білі хустки та дядьківські світлі лоби й лисини.
Давно не було такого похорону. Просльозилися отець Кузьма, Марко Григорович. Коли ж почали співати "Со святими упокой" 39, заплакала враз вся громада, захлипали жінки, заголосили подруги й родичі. Савка знетямився, упав на труну, скрикнув: "Маріє, на кого ж ти зоставила мене з малою дитиною?" І знепритомнів. Його підвели, він висів, мов неживий, на руках у людей. Не плакав тільки дяк Левонтій Васильович, що тут замість Клепачевського став, він був сердитий на отця Кузьму за його оте: "Буду вдячен за все, що дадуть!" Слимак не людина! І сам жити не хоче, й другим не дає! Про це він так і сказав бабі Дар'ї: "Що отець Кузьма кажуть, то їхня політика, а я своїх прав не відступаю". Баба Дар'я вив'язала йому з хусточки п'ятдесят копійок. "Скупердяга чортова, не могла карбованця дати! Савха не з бідних, ач які гроші у мликі гребе! Не збіднів би, коли б і ширше розкрив гамана!" І Левонтій Васильович дивився сухими очима на все це людське товпище, з гнівом па бабу Дар'ю і з презирством на отця Кузьму.
Такого похорону у селі давно не було. А втім, життя є життя. Поплакали люди, посумували та й взялися колене до свого діла. А що ж у Савки? Хлопчика забрала собі поки що баба Дар'я. Місяць живе у баби, другий, третій. Після різдва баба Дар'я сказала Савці: "Щось треба робити, сину..." — "Знаю, мамо,— відповів Савка.— Тільки без Марії мені не буде життя. Я її повік не забуду".— "А Мехтодик, Савко?" — "І про це я знаю, мамо. Ех, сину мій, сину маленький!" Край треба було шукати матір для Мехтодика, а Савка неспроможен. Ляже спати, а Марія вже тут, біля нього, стоїть схилившися над ним, каже: "Як же тобі, Савко, без мене?" Інколи клала йому на голову руку, інколи плакала, що дитину кинула на безталання, і Савка чув, як її сльози капають йому на обличчя. Інколи казала: "Спи вже, Савко, завтра тобі на роботу". І Савка почав сяк-так кидати за плечі дні, щоб швидше ввечері побачитися з Марійкою, почути її голос. Він звівся, змарнів. Раз приверзлося йому страшне: здалося, що Марію поховали в землю живою. Лежав, чув її стогін, чув, як благала: "Відкопайте, випустіть, там же дитина моя зосталася, що вона без мене робитиме!" Від цих видінь Савка, мов збожеволів, зірвався з ліжка, ухопив у руки лопату, гукнув на Нестора Степановича: "Ходім відкопаємо, вона ж задихається!"