Треба зрозуміти отого бідолашного Івана, він же ж, крім волячого хвоста в якономії Безака-Безика, крім п'ятипудових лантухів у млині, нічого не бачив. І ходив у школу, може, тільки з півроку, бо все ніколи було, треба було орати з батьком, волочити, пасти худібку, допомагати матері, бігати в якономію на заробітки і до млина ганяти метеликів. Ганяти метеликів. Було таке. І один наш родич, теле Бардак-Глек, що мав усього життя десять чи дванадцять років, так захопився гонитвою за тими метеликами, що, не помітивши лиха, вскочив у відкритий люк і на смерть розбився. Звали його, якщо не помиляюсь, Сашко. Було це давно-давно. І родом він не походив, здається, з того самого куща, що й Іван Глек. А той Іван Глек, живучи серед споживачів хліба, не хотів бути тільки споживачем отаким, він якось зрозумів, ухопив серцем, що, крім житнього, є ще життя духовне, вище, оте далеке, невідоме, безмежне, привабливе, знадливе і прекрасне, де справляють свої банкети вищі людські почуття, вища думка і їх господарі — оті Пла-тони, Сократи25, Вольтери26, Гегелі і серед них і такі, що знають про життя всю найсокровеннішу таємницю, всю святая святих, як-от Маркс, Енгельс, Ленін. Ось про що думав, ось про що мріяв і куди поривався бідолашний ще й кульгавий Іван Глек! Розум, серце жили палкими надіями зустрітися хоча б з кінчиком істини возвишеної, жагу втолюючої.
Я й зараз бачу перед очима поламану постать того Івана, в'яленого і битого життям. Був він худий, чорний, з розтріпаним волоссям, повними жару темними очима, з однією ногою коротшою за другу і нестримним бажанням все знати,-до всього дійти! Ие дійшов, як і багато інших. От як красень Зінченко Денис. Денис читав не часословець27, а біблію, шукав у ній відповіді на ті запитання, які мучили його, і не знаходив. Читав книгу багато, шукав жадібно. А в Шахівці слава ходила — хто візьметься прочитати всю біблію, той змакоцвітніє, ума позбавиться, збожеволіє. І Денисова жінка, рятуючи чоловіка, хапала книгу і ховала її геть з очей чоловікових. І Дениса я пам'ятаю, пам'ятаю, як він шукав світла в білий день з біблією, та чим міг я йому пособити з висоти своїх десяти-дванадцяти років?! Красивих людей доводилось зустрічати й бачити!
Бувши парубком, Савка найбільше Марією цікавився і однією нею жив. Тепер, оженившися, посоліднішав. І чоботи на рипах, і діагоналевий костюм Марія на базарі спродала — треба було збиратися ка нову хату, на нове господарство, на коней, на ковану залізом нову бричку. Мукобійське діло — діло парубоцьке. Всі жонаті мукобої переходили у вищий клас — у хурщики. '
Марія купила Савці черкасинову пару: піджак і штани, широкі, просторі, такі, щоб не заважали в роботі, купила й чоботи — не шеврові, ке хромові, а прості, з легкої юхти — не під дьоготь,— дьоготь у Шахівці вже почав з моди виходити,— а під ваксу. І годинник вже перестав прикрашати Савчині груди — годинник Марія повісила на стіні біля кроваті, щоб, і не встаючи, можна було побачити, котра година.
Савха теж купив біблію, поклав її на комин, більш ніде було покласти, а на комині й сухо, і безпечно від дітей. Брався кілька разів читати, та, заплутавшися в родоводі "Авраам роди Ісаака, їсаак роди їакова, Іаков роди..." 28, відкладав книгу. Читати про таке йому не кортіло. Он Василь Іванович Височин переховував книги Ренана 29 і Феррарі30 про життя Ісуса, Ті книги багато шахівських людей читало; розповідали про них Савці й Іван Бардак, і Нестір Степанович. Савка слухати умів, гмукав, казав час від часу: "Ну ти ж глянь!" Однак більше вабило його до корови, особливо до коней.
Коней він підібрав гарних, щирих у роботі. Один Гнідий, другий Рижий. Обидва Савку знали, підводили голови, коли він підходив, і тепло ворушили губами, коли він давав ка долоні по грудці цукру. Рижий був сильніший за Гнідого, однак при коробі з мішкою Гнідий збивав Рижого під край короба і сам вибирав, як, певне, здавалось йому, найкращі шматки полови, змішаної навпіл з висівками. "Отак і люди,— думав, дивлячися на них, Савка.—-Не завжди той, хто на силі мається, сидить біля ситішої миски!" Отож не захоплювався Савка ні часословцем, ні Ренаном-Ферраром, не вчив напам'ять третьої пісні з "Енеїди" Котляревського 31 і не сходив сльозами за давніми запорозькими вольностями.
А любив Савка поле, щоправда, на високий степ не їздив, ніколи було, зате не проминав нагоди помилуватися полем близьким, отим, що за Савчиним городом починалося. Спиниться серед двору й дивиться. Особливо зворушувало воно його у вітряний день, коли по зелені жита й пшениці котилися темні, аж вороні, хвилі. Міг дивитися отак і хвилину, й більше, надто коли на полі ворушилися люди. Придивлявся і вгадував, хто б це міг бути. Поле заспокоювало його, як коли то аж заколисувало — задумається і перелетить думкою бо зна у які далекі краї!
А надто любив він роботу хурщика, ранні виїзди, колотнечу у млиновому дворі, любив завдавати товаришам по роботі мішки на плечі, любив і носити їх. Спочатку вони здавались йому неначе все ж таки важкуватими, потім втягся. Його радувало, коли, вантажачи бричку, він скидав у короб з плечей лантух так, що той немовби влипав на своє місце. Лантухи на бричці у Савки лежали щільно, туго, гарно, і, йдучи поруч з хурою, він не раз милувався, як все ж таки гарно він їх поскладав!
Савка і парубком був непохапливим, тепер зовсім повільний став: ні з п'ятипудовим мішком борошна, ні з лантухом пшениці на плечах не побіжиш. Та й вантажні хури ідуть повільно, особливо на гору, до станції. До роботи своєї Савка й свої навички пристосував. Перший рік-два, ставши хурщиком, Савка ходив ще рівно, як і всі люди; згодом праве плече у нього почало перехилятися вниз. ї лівою рукою почав "косити", як і всі кадрові хурщики.
А з Олександром Терентійовичем сталась причина. Щось він думав, усе думав та й почав задумуватися. Одного разу внук його, Іван Палажчин, а та Палажка була його найстарша дочка, вирушив із села в білий світ, а був уже величенький і трохи чуднуватий. Десь наслухався, що немає квітів у світі над воронець! І треба ж було так трапитися, щоб Мотря, Іванова тітка, повертаючись з панського хутора через Першу балку, у тій балці проти колодязя набачила, як квітли воронці. І вже ж придивлялася, придивлялася, оции навіть зірвала, та, поки дійшла додому, обім'явся в долоні. Як червоко-вороний факел, спалахнув той воронець в Івановій голові, і він з дому у степ вирушив на Першу балку, до колодязя. А був, певне, травень чи якийсь інший весняний місяць у розпалі, з кеба лилися на землю патьоки сонячного світла, гріли дорогу, по якій ішов Іван, гріли праворуч від дороги селянські наділи і ліворуч від дороги безмежні лани Безака-Бёзика, засіяні вівсом. Той Іван роздивлявся навколо, ніколи йому в таку пору року не ДОБОдилось виходити в поле на високий степ. Тепер він от вийшов і розчинився в тому степу. Не стало Івана. Нема Івана, Залишилися від нього лише його сірі, ке надто вже гарні, з білими віями очі і здатність дивитися навколо себе тими очима і помирати. Не щодня таку гарноту забачиш! Дорога до Першої балки далека. Треба пройти Крисову, далі Могилу, ще далі Перехресне 32. І за Перехресним ще треба чозгати й човгати. І ось, човгаючи, забачив на поперечній дорозі, яку у нас нарізками називають, свого дідуся, Олександра Терентійовича. Був він у білій-білій полотняній сорочці з червоненькою стрічечкою в комірці, у таких самих білих-білих полотняних штанях, які він на очкурі —г— на такому шнурі — носив. Стояв він без картуза; полинялий картуз, черкасиновий, у руці держав. Був звичайний, привітний. Я спитав: "Чого ви тут, дідусю, ваш-бо наділ в отой он бік?" Дідусь повів очима за моєю рукою і сказав: "Іду я оце, Івасику, до колодязя смерті шукати!" Ага, он що, значить, не вберегли його дома бабуся Дар'я і Варвара!