Ведмідькуватий Савка — неповороткий здоровань,— ставши навіть під вінець, ні в кого з жінок та навіть і дівчат ніякого ентузіазму не викликав: ведмедями в цирку потішаються, а не в церкві; що ж до Марії, то про неї по вінчанню цілі два чи навіть і три дні говорило наше шахівське жіноцтво; все закидали Марії: і що занадто висока, і що занадто ставна, і занадто чорноока, має білі зуби і посмішку ще чарівнішу, ніж у прославленої Монни-Ванни, про яку, звісно, у нас ніхто і чути не чув.
Найбільше ж шахівське жіноцтво, дівоцтво і дівчат-під-літків вражав колір Маріїиого обличчя. Оливковий! Матовий! Ледь позолочений таким рум'янцем, що її постійна суперниця й подруга, а тепер ще й світилка Вустя спитала: "Та скажи, бога ради, чим ти так освіжила обличчя, що й очей ке одірвеш від нього, таке миле!"
А Марія нічого й ке робила, де ж їй знати це! Все зробила для неї Вівдя, у якої вона куток брала у Шахівці... Цілий тиждень перед вінчанням вмивала її свіжим кислим молоком, а на ніч те личко змазувала злегка теж свіжим, щойно зібраним вершком. І не пускала на вітер. Обгладжувала до того ж долонями щохи, а як коли, то й хукала на них: від похуку на лиці Марії схлюпувалися рум'янці, і Вівдя ревниво виміряла силу тих рум'янців. Негарно, коли вони тільки ледь-ледь помітні, та погано й тоді, коли вони все обличчя заливають, мов квасом буряковим! Що тут доброго?
Вінчалися в неділю після обіду. Зранку наїхало було багато люду з далеких хуторів, і отець Кузьма призначив Савчине й Маріїне вінчання на післяобідню годину.
Од Вівді до церкви було всього з півкілометра, і всі шахів-ські молоді з цього кутка вінчатися в церкву ходили пішки. Сазха зробив інакше. В належну годину до Віздиного двору підкотилися одна за одною три брички з коробами, вимощеними соломою, від якої ще літнє сонце пахтіло. Архипова бричка призначалася для молодого і молодої, і Архип вимостив її сіном високо і м'яко. За Архипом спинилися брички Трохима Кодацького й Андрія Сенченка — для всіх, кому належить брати участь в обряді вінчання.
Побачили люди підводи — так і висипали до Вівдиних воріт. А біля воріт розвернулися, стали двома рядами, утворюючи доріжку, по якій мали пройти молодий і молода. Якийсь час всі стояли збуджено німо. Та ось палкі вигуки вихопилися з десятків жіночих грудей: це з хати вийшла Марія. У шахів-чанському лексиконі не було такого гарного слова, як у старої Венгерихи,— "жагуча брюнетка". Не біда! Знайшлися інші, та ще які! "Матіночко, яка ж вона й гарна,— сплеснула долонями баба Прихідьчиха.— Мов мальована!" — "Еге ж, дуже гарна",— підхопила розмову марченківська Настя. І запитала сама себе: "ї де воно отаке вродиться? В якономії ж з борозни ке вилазила, а гляньте — сута царівна!" — "Як повная рожа",— сказала від себе й Килина Еервечківська. А хлопці мовчали. Та що тепер і скажеш, як уже відрізана скиба від хліба?!
Біля церкви зібралося жіноцтво з усіх кутків Шахівки. Кому не хочеться подивитися на молоду й молодого!
Бричку Архип підзів на ту встановлену віковою традицією точку, де спиняють усі вози з молодими. Не годиться спинятися з кіньми близько від воріт у церковній ограді, це ж бо було б блюзнірством, але негоже було б і надто віддалятися, адже ж така радісна подія, як весілля, буває раз на віку.
Савка перший з брички скочив на землю, підставив Марії своє коліно. Вона на це коліно ступнула, потім уже з коліна — на землю. І ступнула легко, мов пташка спурхнула, сяйнула своїми великими темно-карими очима, своєю фатою, барвами воскових квітів на голові і білішим за всяку білість своїм вінчальним платтям. В Червонограді заведено було таке довге вінчальне плаття підтримувати ззаду руками, це мав робити перший дружко. В Шахівці ще цієї моди не було, і Маріїне біле плаття попливло по втоптаній стежці від брички до східців церкви.
Тут, як і біля Вівдиного двору, люди, тобто дівоцтво й жіноцтво, вишикувались у дві шеренги і стали віч-на-віч з жагучою брюнеткою в білих світлосяйних весільних регаліях.
За рядами жіноцтва потовплялися шахівські парубки, і один з них, Мусій Лазуренко, сказав Василеві Височину, задивившись на Марію: "От Савка підхопив кралю!" На що Василь Височин йому відповів: "А ти б на Шкавровому, на буряках, на цю кралю глянув!" — "Шкаврове тут ні до чого,— втрутився Пимон Локощенко.— Он Пріська в якономії зроду не була, та що з того! Помилуйся на неї! І мала, і дрібна, і наскрізь злюща!"
А Пріська оця й була наша шахівська відьма. Бачите, й не побоялася до церкви наблизитися! Що то значить жіноча натура! Як потягло всіх до церкви подивитися на вінчання, так і її мов хвилею принесло. Стоїть, така похмура та недобра, бо, бач, Савка не на ній спинився, а веде під вінець оту нечупару з Попівки, з шпаками в ногах, ач, як чапає, як плутає тими своїми клешнями! Далеко від Височина й Пимона Пріська стояла, звичайна людина і не почула б нічого, та відьомське Прісьчи-не вухо всю їхню розмову перехопило, отож і всі Пименові епітети на Пріську спрямовані: "Мала, дрібна, наскрізь злюща". Почула — і її мов гадина за серце вкусила. Блиснула люто очима і гукнула, звісно, без слів, до Марії: "Ну ж, начувайся, знатимеш, як перебігати людям дорогу!" І сталося страшне. На порозі, до свого щастя поспішаючи, Марія спіткнулася.
— Ой лихо! — вихопилося одночасно з усіх людських грудей. Марія зблідла. Савка підхопив її під руку, і була та рука така залізна, що Марії здалося: ніяка нечиста сила зробити їй нічого не зможе!
Серед людей стояла і тітка Оксана, Кузьми Григоровича жінка, що постачала храм божий і отця Кузьму новісінькими васильковими віничками. Васильків на городі у неї гибель була, бо вміла з ними поводитися. Он коломийцівська Ганна, та тільки й знала хвалитися: "Ой Василю, Василю, де я тебе посію? На городі нема де, на дорозі не зійде!" А висіє їх, хоча б і на городі, то в неї не васильки, а березка вродить, та така зелена, та така кущата, квіточки рожевенькі і вже ж пахнучі-пахнучі. Та що ж! Березка, а не васильки!
А в тітки Оксани року не було, щоб не вродили, виростуть такі пишні, квіточками вкриті, і на їх дух бджоли до неї аж з Олянівки летять. .