Грива. А осип жита та вівса; чи, може, у вас того нема?
Медвідь. Є. А подорожчина? Всього й не злічиш, бо кожний день вигадують нове: то шарварки, то заорки, то оборки, закоски, обкоски, зажинки, загрібки, огребки...
Грива. А у нас ще не в зачет скілько: садить капусту, мочіть льон, готовить його до пряжі, полоть просо, пшеницю, давать по черзі варту і на тік, і в двір, і в корчму!
Медвідь. Так, як і у нас! Скрізь однаково.
Всі. Хоч здихай!
1-й чоловік. Або тікай, або здихай, або роби щодня на панську казну.
Медвідь. А оце вчора загадали нову панщину,
Гаврило. Яку? Я ще не чув!
Медвідь. Один день за березову кору, один день за рижики, один день за опеньки; і ще — це вже прямо на сміх — один день панщини за ті квітки біленькі, круглі, як горох, що напровесні ростуть у лісі.
Грива. За просеренки б то?
Медвідь. Може, ще й за просеренки загадають, а то квіточки такі пахучі весняні, забув, як їх називали, либонь, конвалія, чи що?
Грива. Пахучі, кажеш?
Медвідь. Еге, такі біленькі.
Грива. Ага! Щоб і квіток не нюхали даремно. Ну, в нас до цього ще не додумались.
Медвідь. Додумаються! Один у другого повчаються! Я певен, що ще за сонце і за місяць будемо панщину робить, бо вони ж світять даремно тільки панам.
Всі сміються.
Гаврило. От і розсмішив нас Медвідь.
1-й чоловік. Що ж його робить?
Всі. Тікать!
Гаврило. Куди?
Грива. Тікають люде звідсіль: одні до гайдамаків пристають, другі шукають нових слобід.
1-й чоловік. Та йти самому в ліс не штука, а от як жінку, діток безпомічних покинуть тут, — на них же упаде і помста, й кара.
Гаврило. Нема кому дать всім пораду добру.
Медвідь. Так от же Сава обіщав усіх нас вивести звідсіль.
Всі. Так будемо тікать!
ЯВА III
Ті ж і Микита, вбіга.
Микита. Від лісу йде великий гомін, багато десь людей зібралось. Брязк такий, неначе військо.
Грива. Може, це Чалий зібравсь обчистить панські ко
мори.
Медвідь. Ану лиш, цитьте! (Прислухається біля вікна.) Тиша. Еге, чутно вже клекіт. Коли йдуть гучно, гомонять, то це не гайдамаки, а, певне, панське військо! Треба нам вийти звідсіля, бо як прийде охота освітить шлях, то корчму цю зараз запалять. Перше я вийду. Сидіть тихо. Та слухать: що звелю — робить всім миттю! (Вийшов.)
ЯВА IV
Ті ж, без Медведя.
Грива. З Медведя добрий був би ватажок.
1-й чоловік. Еге.
Гаврило. Як скаже що, то зараз і послухаєш.
Грива. Добре слухаєм: звелів же сидіть тихо, а ми гомонимо.
Мовчать. Тиша який час. Хтось кашлянув. Не кашляй!
Легкий сміх.
ЯВА V
Ті ж і Медвідь.
Медвідь. Корчму минули. Та не мине нас, братці, лиха година! Це Потоцький з волохами своїми прийшов провчити нас за те, що ми не хочемо платити чинш.
Всі. От і діждали.
1-й чоловік. Пропащі ми!
Гаврило. Закатує.
Микита. Я піду назирці за ними, коли що трапиться — дам звістку, а ви тут Саву дожидайте!
ЯВА VI
Ті ж
Сава Чалий, одягнений по-запорозькому, а з ним дві баби, одягнені бідно, замучені.
Медвідь. І ждати не прийшлось.
Всі(один одному тихо). Сава, Сава, Сава!
Сава. Я, пани-браття!
Микита вийшов.
Чи поховалися сюди, як від шуліки горобці, а чи на раду всі зібрались?
Медвідь. Зібралися на раду, пане отамане, а тим часом і шуліка в село прилетіла.
Чалий. Сюди прилетіла, а звідсіля, може, не полетить. Тепер там, біля двору, мій побратим Гнат Голий з десятком добрих молодців Потоцького чатує, а завтра вже пошмалим крила.
Медвідь. Коли б же то!.. А це що за молодиці? Чалий. Не знаю. Я тілько що зустрів їх, ховались тут, в яру, і вспів дознатись тілько, що в Лебедин з Немирова тікають. Ну, розкажіть, що робиться в Немирові у вас?
1-а молодиця. Ох, лебедики, бодай і не казать, нема у нас в Немирові ні права, ні суда, нема кому і пожалітись: до пана вельможного, до самого гетьмана Потоцького не можна доступитись, а шляхта урядова, особливо пан Жезніцький, робить те, що сам захоче. Не буду вже розказувать за других, а скажу тільки про себе: сина мого, единичку, Гаврила Гуску, — це таке прізвище у нас, — пан Жезніцький повісив.
Всі. Ирод!
Чалий. Що ж син твій зробив лихого, що так покарано його?
1-а молодиця. Він швець, син мій Гаврило, швець, лебедику. Гарний швець, швець на весь Немирів; такого шевця нема ніде... Вже як пошиє кому чоботи, то і скидаючи, і взуваючи дякують. Еге. А пан Жезніцький признав його за гайдамаку! "Ти, — каже, — чоботи шиєш гайдамакам!" Чи він же знає, кому шиє? Чи ксьондз, мої лебедики, чи гайдамака, чи пан, чи свинар, йому усе одно — шиє! Побий мене бог, шиє, і гарно шиє: чи свинар, чи пан — шиє однаково!
Чалий. Та як же так, ні з сього, ні з того — гайдамака?!
1-а молодиця. Ні, лебедику, ні, мій голубчику, — і з сього, і з того! Правду кажу, як перед богом, — і з сього, і з того! Пан Жезніцький звелів пошить собі чоботи, хороші чоботи, козлові. І пошив мій син йому чоботи, настоящі козлові, хоч би й гетьманові, такі гарні. І запросив мій син п'ять золотих за ті чоботи — козел і весь набор панів, а тілько дратва та ще підкови, гвозді і шитво — і за все п'ять золотих. А пан Жезніцький розгнівався, каже: "Ти за честь повинен мати, що мені чоботи пошив, а ти п'ять золотих, гайдамако, правиш? У тюрму його!" Було б уже віддать йому ті чоботи, а Гаврило розгнівався, чобіт не дав і в тюрму йти не захотів. Прислали козаків і взяли його. Я вже і чоботи носила панові Жезніцькому, і оддавала так, без грошей. Не взяв. І Гаврила повісив. (Плаче.)
Медвідь. Так от яке життя...
Чалий. І на очах у гетьмана самого. Куди ж ви йдете?
1-а молодиця. Тікаємо у Лебединський монастир.
Чалий. Ви, мабуть, сестри?
2-а молодиця. Одна біда людей єдна! Я, мій соколику, перекупка. Торгувала в Немирові-таки, вибачайте, яйцями, курми, молоко продавала і тим сама жила і шестеро дітей годувала, бо чоловік давно подався десь в світи, то я одним одна зосталась. І так собі торгую, і так собі бідую, і так собі діток годую!.. Що ж би ви думали, мої соколики? Той самий пан Жезніцький та ще Яворський-пан беруть та й беруть у мене в борг: і яйця, і всяку живність, вибачайте, а грошей не дають... Вони попривикали так: жиди дають їм все дурничкою. Так же жиди мають і від них користь: чи поскаржиться там на християнина, чи кого одурить, то за нього заступляться. А за що ж я їх буду дурно годувать? Я в казну чинш платю. І почала я з них гроші править і при инчих панах, і так, де зустріну.., Так пан Жезніцький велів мені, щоб я а своєї батьківської: хати вибиралась. Твій чоловік, каже, гайдамака, і його хата піде в казну. Я не .хотіла, сперечалася... Тоді пан Жезніцький витяг мене і дітей з хати, а хату запалив, і вона згоріла От я й зосталася з торбами. Троє дітей померло, старшенькі піщли у найми, а я з кумою іду у Лебедин, — може, хоч помремо спокійно.