— Надто вже ти добренький, — посміхнувся Сашко. Адже він не знав, що це була моя давня мрія, щоб за п'ять помилок ставили четвірку.
Я зітхнув так полегшено, як зітхав у класі, почувши рятівний дзвоник, що позбавляв мене виклику до дошки. "Слава богу, перший урок закінчився!" — подумав я.
Та де там! Сашко раптом заходився випитувати у мене, чому важкі слова пишуться не так, як вимовляються. Почав він зі слова "поцілуйтеся".
У школі вчителька часто говорила мені: "Петров, ти зовсім не вмієш аналізувати слова". Проте вмів я чи не вмів, а зараз треба було аналізувати. Спершу я намагався змінити слово так, щоб на перший склад "по" падав наголос. "Поцілунок, поцілуватися…" — шепотів я про себе. Та наголос ніяк на "по" не потрапляв. Тоді я подумав: "А що таке, власне, оце "по"?" І раптом мене осяйнула думка: та це ж префікс! Авжеж, звичайнісінький префікс. Але ж префікса "па" взагалі не існує на світі. То лише в танцях бувають різні па, а префіксів таких не буває. Значить, усе дуже просто. Я пояснив це Сашкові.
— Угу… Цікаво, — сказав він. І щось записав у зошит, нібито оцінку мені виставив. — А скажи, будь ласка, чому пишеться "свиня", а не "свеня"? Не знаєш?
— Таких запитань учні не ставлять! — обурився я. — Схоже, що я тільки-но з дитячого садка прийшов, а ти вже десятикласник і екзамен мені влаштовуєш.
Сказавши про дитячий садок, я одразу пригадав вірші Маяковського, які ми там вчили напам'ять: "Виросте із сина свин, коли син свинятко…" Ці вірші я одразу ж прочитав Сашкові.
— Якщо "свин" — значить, "свиня", — пояснив я.
— Угу, — знову промовив він і знову записав щось у зошит.
Одне слово, недарма я напередодні зубрив правила. І зовсім не з самих лише винятків наша мова складається. Дарма Сашко про неї такої думки!
Відтоді мені дуже сподобалося "аналізувати" слова.
Тільки-но почую якесь важке слово, одразу ж починаю розбирати його. І дуже часто воно виявляється зовсім не таким-то уже й важким.
Але й на розборі слів той перший урок не закінчився. Адже у нашому "класі", на жаль, розпоряджався не вчитель, а учень.
— Давай-но тепер я подиктую, — сказав Сашко і підвівся зі стільця, поступаючись мені місцем.
Але я сідати на це місце зовсім не хотів.
— Ти? Мені?! Будеш диктувати?!
— Ага. Я! Тобі! Буду диктувати! — передразнюючи мене, відповів Сашко.
— Навіщо ж марнувати час? Адже його не повернеш!
Та мої педагогічні напучення на Сашка не вплинули.
— Диктувати теж дуже корисно, — пояснив він. — Це мені сама Ніна Петрівна радила. Хто-хто, а вона краще від тебе розуміє. "Коли, — каже, — диктуєш, дуже уважно вдивляєшся в кожне слово". Зрозуміло?
Сперечатися з Ніною Петрівною було небезпечно. І я, мов потопаючий за соломинку, схопився за уривок з Гоголя. Адже я знав його напам'ять.
— Гаразд, заспокойся. Ніхто з твоєю вчителькою не сперечається. Диктуй мені, — будь ласка, перший-ліпший уривок. — Я взяв томик Гоголя. — Ось, наприклад, зі слів: "Поцілуйтеся зі своєю свинею…"
— Що це тобі весь час одне й те ж місце випадково трапляється? — здивувався Сашко.
"Зараз про все здогадається!" — злякався я і з найнезалежнішим виглядом промовив:
— Диктуй звідки хочеш. Хоч з "Носа"! Хоч із "Записок божевільного"!
— Справді, одне й те ж двічі читати нецікаво, — сказав Сашко. — Я щось інше знайду.
Він почав гортати сторінки, а я від передчуття свого цілковитого краху, здається, зблід, сів на стілець і тремтячими пальцями взявся за ручку.
Сашко тим часом міркував:
— У нас тепер збірники якісь одноманітні виходять. Якщо веселий — то регочи без упину, поки живіт не заболить. А коли вже сумний, то теж до самого кінця… Посивіти можна! А в Гоголя, бачиш, як усе різноманітно. Ось Іван Іванович з Іваном Никифоровичем лаються… Смішно, еге ж? А поряд, на сто дев'яносто першій сторінці, "Вій". Аж мороз по шкірі! Прочитаєш збірник — і посмієшся, і поплачеш… Так цікавіше. Ось я тобі зараз із "Вія" продиктую. Найстрашніше місце!
"Нехай диктує, — подумав я. — Скажу, що від страху помилок наробив. Нічого, мовляв, не міг збагнути від жаху. Затьмарення мозку сталося. Сила художньої літератури!.."
— Отже, описання Вія, — сказав Сашко. — Зрозуміло? Пиши. Тільки я повільно диктуватиму, щоб у кожне слово вдивлятися… "Весь був він у чорній землі… Як жилаві міцні корені, виступали його засипані землею ноги й руки…"
— Ой, невже так просто й написано: "Увесь був у землі"?! — вигукнув я.
— Просто так і написано. Не віриш, подивися!
Мені цього тільки й треба було. Я, ніби не довіряючи Сашкові, схопив книжку й прочитав усе, що там було про землю. Ну, звісно, заразом й ненаголошені голосні розгледів.
— Так, справді так… Ти бач, який жах!
Я усівся на місце й одразу записав прочитані речення.
— "Довгі повіки опущені були до самої землі", — читав далі Сашко.
— Ой, невже просто до самої землі? — знову подивувався я. — Так і написано?
Я знову підхопився зі стільця й зазирнув у книжку.
— "З жахом помітив Хома, що обличчя було на ньому залізне…" — повільно, ніби вивчаючи напам'ять кожне слово, диктував Сашко.
— Ой, невже такий страшний? Обличчя залізне?!
Я підхопився втретє і, тремтячи від жаху, вихопив у Сашка синій томик. А сам з надією подумав: "Так я, мабуть, увесь диктант без єдиної помилочки напишу!"
Та де там, Сашкові мої зіскакування зі стільця набридли.
— Чого це ти весь час ойкаєш, як Липучка? — розсердився він. — А ще казав, що всього Гоголя напам'ять знаєш!
— Певна річ, знаю… — забелькотів я. — Але класика, розумієш, така прекрасна, що кожного разу здається, немов читаєш уперше.
Сашко поморщився: він не любив гучних фраз.
— Гаразд… Сиди сумирно — і годі. Коли іще раз підскочиш, дам по карку! Зрозумів?
Зрозуміти це було неважко. Я продовжував писати диктант.
— Он як Гоголь умів страху нагнати! — не втримався Сашко. — У тебе просто руки трусяться від жаху.
Якби він знав, від чого у мене трусилися руки! Закінчивши читати про страшного Вія, Сашко сказав:
— Ну, оце і все.
"Так, оце і все! Кінець!" — подумав я і простягнув Сашкові свої закарлючки. Але він відмахнувся від мого зошита, схопив бляшаний кухоль і почав постукувати по ньому чайною ложечкою, точнісінько так, як це колись робив я, давним-давно, коли грався з бабусею "у трамвай".