— Дозвольте, Іване Івановичу: рушниця річ благородна, найцікавіша забавка, до того ж і прикраса в кімнаті приємна…
— Ви, Іване Никифоровичу, розносилися так зі своєю рушницею, як дурень з писаною торбою, — сказав Іван Іванович досадливо, бо таки починав уже сердитися.
— А ви, Іване Івановичу, справжній гусак… — і так далі.
Завжди я просто до сліз реготав, читаючи все це. А зараз я радів лише з того, що в уривкові було багато ненаголошених голосних. "Здорово писав Гоголь! — думав я. — Скільки ненаголошених наставив! Просто в кожному реченні. Ох і прітиме завтра Сашко!"
Я ще повторив уривок разів зо три уголос, потім разів зо три переписав його, потім почав декламувати. Одне слово, до вечора мені здавалося, що Гоголь писав зовсім не так уже й весело і що нічого нуднішого від повісті про Івана Івановича й Івана Никифоровича на світі не існує.
Лежачи в постелі, я ще раз повторив уривок про себе. А потім пригадав всілякі мудрі вирази, які часто вживали наші вчителі. Такі ось, наприклад: "Учися мислити самостійно!", "Якщо хочеш щось сказати — піднеси руку", "Не будемо гаяти часу — адже його не повернеш", "Не дивися в стелю, там нічого не написано!" і таке інше, і таке інше. А вночі мені приснилося, що нестриманий на язик Іван Никифорович обізвав Івана Івановича "ненаголошеною голосною" і що саме з цього почалася знаменита сварка.
Вранці, тільки-но замовкла дідусева палиця, почався перший урок. Сашко увійшов до кімнати, тримаючи в руках товстий зошит у червоній клейончатій обкладинці. "Невже весь списати збирається?" — з жахом подумав я. В очах у Сашка було щось нове, незнайоме досі мені: шанобливе й трохи сором'язливе. І це у нього! У капітана Сашка!.. Ще б пак, адже я тепер був для нього не просто Шурко, а вчитель. Як пишуть у газетах — "наставник і старший друг".
Усі ці думки настроїли мене на суворий лад.
— Не будемо гаяти часу — адже його не повернеш, — сказав я.
Сашко покірно усівся за стіл, розгорнув зошита і дивився на мене, чекаючи нових розпоряджень.
— Почнемо з ненаголошених голосних, — проказав я і закрокував по кімнаті, подумки уявляючи собі, що крокую між рядами парт. — Голосні вимовляються чітко і ясно лише тоді, коли вони стоять під наголосом, — пояснював я. — В ненаголошеному стані вони звучать ослаблено, невиразно. Щоб правильно написати ненаголошену голосну в корені, потрібно змінити слово чи підібрати друге слово того ж кореня так, щоб ця голосна опинилася під наголосом…
— Ось, наприклад: вода — води, важкий — важко, посивіти — сивенький… — глузливо продовжив мої пояснення Сашко. — Так, еге ж? Просто за підручником шпариш.
Ні, він не дуже-то ніяковів переді мною! В першу мить я, увійшовши в роль учителя, мало не сказав: "Хочеш щось запитати — піднеси руку!" Але вчасно стримався: мабуть, Сашко підніс би руку й ляснув мене по потилиці, щоб одразу збити з мене всю педагогічну пиху.
— Значить, треба слово змінити? — знову глузливо запитав Сашко. — Ось зміни, будь ласка, слово "інженер". Ну? Зміни.
Я почав гарячково метикувати, але слово "інженер" ніяк не змінювалося.
— Це виняток, — сказав я. — Треба просто запам'ятати це слово — та й годі.
— Тоді зміни слово "директор", щоб ненаголошена стала наголошеною.
Я знову і так і сяк покрутив подумки слово, запропоноване Сашком. Нічого не виходило.
— Це теж виняток, — пояснив я. — І не перебивай, будь ласка!
— А ти не забивай мені голову всілякими правилами! Я їх без тебе знаю, а пишу все одно з помилками. Адже на кожне правило дві тисячі винятків. Давай краще диктанти писати.
Що я мав робити?
— Гаразд, візьмемо перший-ліпший уривок з Гоголя, — погодився я і розкрив "першу-ліпшу" сторінку, закладену промокашкою — вже не чистою, а з пунктирними слідами букв і розпливчастими обрисами ляпок.
Я почав виразно диктувати:
"— Поцілуйтеся із своєю свинею…"
— Сам ти поцілуйся зі своєю свинею, якщо так диктувати збираєшся! — розізлився раптом Сашко.
— Так з учителями не розмовляють! — у свою чергу обурився я.
— А чого ж ти кожну ненаголошену, як наголошену вимовляєш? Просто натискуєш на неї з усіх сил. Сам казав, що ненаголошені звучать ослаблено, невиразно… Мені твої підказки не потрібні!
Я й справді промовляв кожне слово мало не по складах і дуже ясно вимовляв ненаголошені голосні.
Адже мені завжди хотілося, щоб саме так диктували вчителі.
— Ти по-людськи диктуй, — вже зовсім осмілів Сашко. Здавалося, він ось-ось скаже: "А то як дам!"
Тоді я почав диктувати дуже швидко. Сашкова ручка знову зупинилася.
— Не корч з себе дурника, — попередив він. — Хочеш, щоб я взагалі жодної букви не розібрав? Чи то як? Ти самі тільки ненаголошені від мене ховай. Зрозуміло?
Так, справжнім учителям і не снилися, мабуть, такі учні!
Я диктував, майже не заглядаючи до книжки: весь уривок був визубрений напам'ять. Сашко здивувався:
— Ти всього Гоголя, чи що, напам'ять знаєш?
— Ну, не всього, звісно, — скромно відповів я. — Але чимало з його творів…
Сам того не помічаючи, я почав висловлюватися якось по-дорослому: адже я все-таки був педагог!
— Шпар далі! — розпорядився Сашко. Та ось я дійшов до кінця і сказав:
— Досить! Давай перевіримо! — А сам подумав: "Зараз почне сперечатися. Скаже: диктуй далі. А я далі не вивчив".
Але Сашко покірно простягнув мені зошита. Перевіряв я дуже повільно, про себе повторюючи текст і по буквах пригадуючи, як написане кожне слово в книжці. Перевіривши слово, я машинально підкреслював його, як це робила телеграфістка, коли підраховувала вартість телеграми.
Помітивши, що я весь час підкреслюю, Сашко захвилювався:
— Невже стільки помилок?
— Та ні… Я просто так, для себе.
Насправді помилок було всього п'ять. Я позаздрив Сашкові: адже вчора, вперше переписуючи цей уривок напам'ять, я зробив значно більше помилок.
"Сашко пише вдвічі краще від мене, — і все-таки у нього двійка, — подумав я. — Отже, якщо я буду робити помилок удвічі менше, ніж зараз, я все одно не здам переекзаменовку…" Від цих думок обличчя у мене стало таке сумне, що Сашко навіть насторожився:
— Дуже погано, га?
— Та ні, цілком пристойно, — відповів я і, взявши ручку, вивів під Сашковим диктантом чітку, з гострими кутами четвірку, схожу на недописану букву "Н".