— Дзвоник! Дзвоник! Урок закінчено! — виголосив Сашко. — Перевіряти я тебе не буду. Навіщо?
— Звичайно… не треба… — затинаючись від радості, проказав я. "Врятований! Врятований!!!" І додав: —У мене до того ж почерк жахливий… Адже я внук лікаря! Розумієш? Нічого розібрати не можна!
— Ясна річ, смішно буде, якщо я раптом почну тебе перевіряти, — сказав Сашко.
— Факт, смішно, — погодився я.
Насправді це було б не смішно, а дуже сумно. Я мерщій сховав свого диктанта у шухляду дідусевого столу. "Потім сам перевірю", — вирішив я. А ще подумав про те, що тепер мені необхідно буде щодня визубрювати напам'ять не один, а цілих два диктанти.
Отже, ми почали вчитися. Вчилися за будь-якої погоди і навіть у такі дні, коли зранку, начебто випробовуючи нашу волю, щосили сліпило сонце. У невеликій кімнатці було душно, і просто смертельно хотілося скупатися. Мою волю сонце, звичайно, розтопило б ураз, та, на щастя, поряд був Сашко. А він навіть визирати у вікно не дозволяв, щоб не спокушатися виглядом Білогірки.
Якось, не витерпівши, я запропонував учитися вечорами, після п'ятої години. Та Сашко обізвав мене "ганчіркою" і сказав, що у Стародавній Спарті таких, як я, скидали з кручі в річку. (Я б, чесно кажучи, не відмовився, щоб мене в ту хвилину скинули з пагорба в Білогірку.) І ще він сказав, що працювати треба тільки вранці, тому що вранці голова ясна. Сперечатися зі своїм учнем я не наважувався.
Усі хвалили мене, говорили, що я "справжній піонер", бо жертвую своїм відпочинком заради товариша. "Ой, ти дуже благородний! Справжній лицар!" — хвалила мене Липучка, по доброті душевній забувши, як ми з Сашком зовсім не по-лицарськи виставили її з кімнати. І навіть тітонька Кланя якось оголосила мені подяку.
Взагалі я уникав зустрічатися з тіткою Кланею, бо вона, бувало, побачить мене, й одразу починає порівнювати з Маришкою, тобто з моєю власною мамою. "Так-то воно так, — говорила вона, — а все-таки Маришка здоровшою була…", "Так-то воно так, а Маришка мов очманіла вулицями не гасала!"
Я, звісно, розумів, що не вартий маминого мізинця, що всі чудові мамині якості, на жаль, не перейшли мені у спадок… Та ось я дочекався похвали і від тітоньки Клані.
— Так-то воно так, — сказала вона, — Маришка теж завжди добре вчилася. У цьому ти схожий на неї… ("Якраз найменше", — подумки закінчив я речення тітоньки Клані.) Якщо витягнеш мого Сашка, спасибі тобі скажу. І Сашко скаже.
"Хто кому має спасибі сказати, це ще з'ясувати треба", — подумав я. До речі, Сашко був єдиний, хто жодного слова не говорив про моє благородство і далі командував мною так, ніби вчителем був не я, а він.
Сиділи ми завжди години до п'ятої. В цей час якраз приходив Веник. Сашко мастив йому живота йодом, і ми всі разом бігли до свого плоту на Білогірку. Там на нас уже чекали Липучка і старий, завжди сонний шпіц Берген.
А втім, наш пліт був уже не плотом і не океанським пароплавом, а рятівним судном і мав дуже оригінальну назву — "Хузав". Назву цю придумав Сашко, у розшифрованому вигляді вона означала: "Хапай утопаючого за волосся". Ми всі називалися тепер "хузавами". Слово це звучало досить-таки незвично і було схоже на назви древніх викопних тварин — усіляких там іхтіозаврів і бронтозаврів.
Сашко ще в перший день нашого знайомства сказав, що на плоту необов'язково плисти кудись далеко, за тридев'ять земель, що пліт може бути корисним і тут, у Білогорську. А що Білогірка — підступна річка, то ми вирішили на своєму плоту рятувати потопаючих. Але тонути, на жаль, ніхто не збирався. "Дикуни", налякані розповідями про вирви, ями і холодні течії, купалися дуже обережно. Вони, як правило, заходили у воду по пояс і починали, радісно повискуючи, хлюпатися, немов сиділи у ночвах чи у ванні.
Коли ж хтось усе-таки допливав до середини річки, ми одразу ж мчали на допомогу. Сашко з капітанського містка наказував мені починати рятувальні роботи. Я спускав на воду довгу жердину. Але "потопаючі" замість подяки кричали, щоб ми припинили хуліганити і шпурляти у них брудні палиці.
Лише одного разу нам випало рятувати по-справжньому. Та й то члена свого власного екіпажу рядового матроса Веника.
Веник надумав, ходячи по плоту, читати журнал. Він зробив кроків із п'ять по палубі і… ступив просто в річку. Ми навіть злякатися не встигли, як побачили у річці одразу три плаваючі предмети: голову Веника, білу розпластану, як млинець, панаму і журнал… Ото побачила б Ангеліна Семенівна!..
Я чув і навіть читав десь, що, коли людину, яка не вміє плавати, завести на найглибше місце й зіштовхнути у воду, вона, рятуючи своє життя, обов'язково попливе. Ми були на середині річки, вода тут темна, майже чорна (це вказувало на велику глибину), але Веник чомусь не поплив. Він мовчки чіплявся за колоди. Наш "Хузав" нахилився, казанок, у якому головний кок Липучка варила картоплю, також скотився у воду й одразу пішов міряти глибину.
Сашко стрибнув зі свого капітанського містка.
— Казанок потонув, — навіщось сказав я. Певно, розгубившись.
— Шкода, що твій власний казанок на місці залишився! Не міг утримати Веника! Адже поруч стояв…
І, пригнувшись, склавши руки над головою, Сашко просто у майці і тапочках кинувся у воду. Він обхопив Веника і без найменшого напруження почав виштовхувати його з води на пліт. Веник взагалі був дуже легкий, а у воді, мабуть, і зовсім нічого не важив. І все-таки він не одразу видряпався на пліт.
— "Вокруг света"! "Вокруг света"! — благально зойкав Веник, не бажаючи врятовуватися, доки не врятують його журнал.
— Нічого, нехай поплаває навколо світу. Лізь на палубу! — скомандував Сашко, не випускаючи Веника, обережно обхопивши його руками, нібито якусь дорогоцінну статую чи вазу.
Я жердиною підігнав "Вокруг света" до плоту й витяг намоклі аркуші, що позлипалися в одну важку масу.
— Вельми вдячний тобі, Шурко, — промовив Веник і з допомогою Сашка, який підштовхував його ззаду, поліз на "палубу".
"Ти бач, "вельми вдячний"! — подумав я. — Навіть сидячи у воді, не може сказати просто "дякую". Яка надввічливість!"
Я почав підганяти до плоту розпластаний на воді білий млинець, який ще недавно служив Веникові панамою.