Колишня їхня релігія була просто мішаниною химерних забобонів. Акула начебто була богом, якому найбільше поклонялись, чи, радше, намагались його умилостивити. Потім була ще Пеле, богиня страхітливих вогнів Кілауеї; не бракувало й дрібніших божків. Тепер тубільці християни – всі до одного; вони всі належать до церкви і люблять теологію дужче за пиріг; вони здатні витримати, обливаючись потом, проповідь завдовжки в Декларацію незалежності, і що нудніша вона, то більше їх зачаровує; вони ладні сидіти й упрівати в якомусь блаженному трансі, доки не підплили б своїм власним лоєм, аби лише священики безперебійно змінювали один одного на чатах. Недільні школи їхня улюблена розвага, тут вони ненаситні. Якби служба божа давала не саме лиш духовне сп’яніння, а ще й фізичне, то вони б не знали, що значить бути тверезим. Релігія – хліб і вода тубільця. Він уміє читати свою охайно видрукувану біблію (рідною мовою – вміє кожен чоловік, жінка чи й мала дитина), і він читає й перечитує її. І ще він читає безліч повчальних оповідань, побудованих за давнім взірцем книжок для недільних шкіл, оповідань, що навіть перевершують свій прототип; і він обожнює їхніх героїв, що ходять по світі з медом на устах, і страх як пришелепуватих та побожних. І він знає всі гімни, які ви будь-коли чули в житті, і м’яким, приємним голосом співає їх рідною мовою, і в їхньому виконанні "Над Йорданом я стою" видасться вам якимсь химерно та солодко незнайомим, наче словник не тим кінцем запустили в цукродробилку. Тепер ви розумієте, як ці тубільці, дорослі й малі, старі й молоді, просякнуті релігією, принаймні її поезією та музикою. Але коли доходить до практичного її застосування, то тут уже справа інша. Деяких із благородніших приписів християнства вони завжди дотримувалися від природи, і завжди дотримуватимуться. Деяких дрібніших приписів вони так само від природи не дотримуються і ніколи не дотримуватимуться. Біла людина їх навчила брехні, і вони вдаються до неї весело й безгрішно,– бо небагато гріха в тому, що їх неможливо змусити розуміти як гріх. Перелюб вони мають за річ негарну поетично, але практично цілком пристойну.
Ці люди релігійні по-сентиментальному – мабуть, це точна характеристика. Вони моляться, співають і моралізують за безхмарної години, та як приходить біда, то це вже "річ життєва", і тоді вони схильні віротерпимо облишити поезію та закликати на поміч Велику Акулу, бога своїх предків. Стародавні забобони в них у крові й кістках і раз у раз виринають на поверхню в надзвичайно природний і простимий спосіб.
Я належу до тих, що вважають працю місіонера за повільну і невдячну, бо не втішає вона відразу отриманими наслідками. Але я дуже далекий від того, щоб вважати її за безнадійну і марну. Я гадаю, що такі зерна, заронені дикунові у душу, принесуть добрі плоди в третьому поколінні, і певно, що такий результат вартий заходу. Але я не думаю, щоб варт було багато сподіватися від першого та другого поколінь. Це протиприродно. Треба довго й терпляче викохувати гіркий мигдаль, щоб з нього вийшов персик. Однак ми не відмовляємося через це від зусиль, бо кінець кінцем вони виплачуються.
З цих тубільців чудові моряки, і китобійні судна віддають їм перевагу перед усіми іншими расами. Вони слухняні, тямущі, старанні і до того ж чесні, тим-то в цукрових плантаторів найбільше шануються як прості робітники. Чи ж не свідчать ці факти на користь наших бідних смаглявочолих дітей з недільних шкіл на тих далеких островах?
На власність накладено невеликий податок, і кожен тубілець, що має річний прибуток у п’ятдесят доларів, має право голосу.
3000 білих тримають у своїх руках усі гроші на островах та орудують усією торгівлею і сільським господарством. Переважна більшість їх американці. Це білі цукрові плантатори, торговці, офіцери китобійних суден та місіонери. Місіонерам інші білі як більмо в оці, а тим кров з зубів іде, що місіонери не повиїздять собі геть. Переважна частина похилих земель, що поясом прилягають до моря і підступають до підніжжя гір, багата й родюча. Таких родючих грунтів тут лише 200000 акрів, але зважте, на що вони здатні! В Луїзіані 200000 акрів цукрової землі дали б тільки 50000 бочок цукру на рік, а може, й ще менше; на Сандвічевих же островах ви могли б мати з них 400000 бочок. Звучить досить таки міцно, але це правда. Дві з половиною бочки на акр – звичайний урожай на тих островах; три з половиною бочки – то ще не абияке диво; п’ять бочок трапляється досить часто; і я можу назвати чоловіка, що взяв одного сезону п’ятдесят бочок цукру з семи акрів. Його тростина росла на схилі гори, 2000 футів над рівнем моря, і щоб вирости, їй потрібно було три роки. З розпитами звертайтеся до капітана Макі, острів Мані, Сандвічеві острови. Аж так високо вгору забралося небагато плантацій, а внизу дванадцяти місяців вистачає тростині подостатком, щоб дозріти. І я б хотів привернути вашу увагу до двох-трьох цікавих фактів. Наприклад, там ви не квапитеся рубати свою тростину, поки вона цвіте, а лишаєте в спокої та рубаєте, коли вам завгодно, в тому нема ніякої шкоди. І вам нічого тримати цілу армію робітників, щоб садити, як прийде пора садити, молоти, як прийде пора молоти, і кидатись притьмом рубати врожай під загрозою заморозків. Нічого подібного. Вам анітрохи не квапно. Велику плантацію ви пораєте з небагатьма робітниками, бо садите ви, практично, коли здумаєте, і рубаєте тростину й мелете, коли вам зручно. Морозами не пахне й близько, і що довше стоїть тростина, то ліпше росте. Деколи – власне, досить часто – одні з ваших робітників саджають на цьому полі, інші рубають на сусідньому, решта ж січе на машині. Висаджуєте ви тільки раз на три роки і збираєте три врожаї пагіння без нової посадки. Власне, ви можете збирати й збирати пагони, поки ваша воля; щороку врожай меншатиме, зате сік ставатиме все густіший та солодший, тож-бо вам нема чого журитися. Я знаю одного ледачого чоловіка, що зняв шістнадцять врожаїв пагонами, без посадки. А які багатства поназбивали ті плантатори в часи нашої війни, коли цукор підскочив до двадцяти з гаком! Їм обходилося десять центів за фунт вже привезений до Сан-Франціско, враховуючи всі витрати. І якби хто зажадав знати, чому ці плантатори схотіли б, імовірно, опинитися під нашим прапором, то відповідь проста: тепер ми змушуємо їх сплачувати мито в чотири центи за фунт рафінованого цукру; комісійні, перевіз та дві-три перевалки коштує їм ще три центи; вирощування тростини та виробництво цукру – то ще п’ять центів, отже, разом десь так 12 центів за фунт, з точністю до цента. А на наших ринках рафінований цукор вартий тільки десь 12,5 центів (оптом).